Арко. Коли скелелази потрапляють в рай.

Кажуть, Арко – це “Шамоні” скелелазного світу. І, побувавши там на Пасху, я можу це підтвердити всіма руками і ногами. Райська долина для скелелазів та альпіністів, яка закінчується видовищним озером Garda. Місце, де кожен куточок просякнутий духом спорту. Нарешті мені вдалось туди попасти і давня мрія виповнилась! Читайте далі чому там варто побувати хоч раз у житті і що для цього краще мати.

Читати більше

Про що я говорю, коли я говорю про Безенги [Частина перша]

Гостра бритва знімають смуга за смугою п’ятиденну щетину. Пройшло вже 3 дні, відколи я повернувся з Кавказу, але, на диво, побритись вдалось тільки зараз. В організмі приємне відчуття – я тільки закінчив невелику пробіжку, прийняв душ і повний бажання розповісти про те, що зі мною сталось за останній місяць.

Цілий довгий рік я і мої друзі чекали дня, коли ми зберемо наше спорядження і подамося в Безенги. Знову. Минулого разу всі отримали стільки емоцій, що їх стало на рік, як не більше. До цієї поїздки старанно готувались і в плані спорядження, і в плані фізичної підготовки, і в плані теоретичної. Я їхав з повними штанами бажання побачити не тільки гори, але і чого були варті тренування, яким я присвятив чимало часу.

Наша поїздка почалась з того, що одного чудового дня в кінці весни чи на початку літа у Львові 20 людей були записані в “білий список” тих, хто планує їхати. Підготовка пішла. Ми почали збирати гроші для того, щоб купити новий клубний намет Red Fox Team Fox. Шукали інструкторів та рахували наші клубні льодобури. Нарешті, коли залишилось днів десять до поїздки виявилось, що: з найрізноманітніших причин їде тепер лише 10 людей; нам не вистачає близько 700 грн на намет, який коштує 4000;  в нас немає інструктора та є тільки  клубні льодобури; новачки і розрядники добираються окремо, а керівник зборів хоче відмовитись від керівництва.

Як би там не було, через деякий час всі, хто залишився, якимось чином поїхали в напрямку Кавказу. Було нас всього троє третьорозрядників і двоє другорозрядників. Ми попрямували у сам табір. По дорозі ми не могли натішитись особливостями місцевого дорожнього руху. На дорозі було три смуги, розділені двома білими лініями на дорозі плюс ще дві білі лінії на узбіччі. Місцеві водії напевно мають своє розуміння призначення тих білих ліній, тому що по всій дорозі, від П’ятигорська і до повороту на Безенги, машини їхали якраз по білих смугах. По всіх чотирьох. Навіть по крайніх, їдучи однією половиною машини по шосе, а іншою – по невеликому бездоріжжю за узбіччям..  В сам табір Безенги добрались загалом успішно, час від часу виходячи з машини і штовхаючи її під гору, а часами і переходячи невеличкі річечки вбрід по льодяній (без перебільшення) воді. Коли ми доїхали до самого АУСБ, почався досить сильний дощ і ми розкладали свої намети під ним. В той перший день з гарячого липневого дня внизу я спустився на грішну землю на верху у босоніжках і за час, поки ми вивантажились і розклались табором, встиг добряче змерзнути в ноги і простудитись. Я з цього сильно не сумував, бо я був у місці, в яке хотів потрапити цілий рік. Погода була робоча. Друзі були поряд. Чого ще можна бажати?

Читати більше