Перше враження від Мюнхену

Люди, які обирають квартиру і вже переглянули добрий десяток варіантів, коли заходять у наступну, можуть майже з порогу сказати чи хотіли б вони тут жити чи ні. Це рішення приходить ще до того, як їм розкажуть про голосних сусідів, покажуть поломану ручку у вікні чи що на вулиці немає місць для парковки. Якщо це “ця” квартира – це стає ясно майже зразу. Більше нічого не має значення: зазвичай, всі решта проблеми можна буде вирішити.

А ще буває інакше – коли ти переступаєш поріг і, хоча зразу зрозуміло, що це повна “дира” (у будь-якому сенсі) і жити ти тут не будеш ні за що, але треба, зберігши ввічливу посмішку на лиці, продовжити огляд, зацікавлено спитати господаря чи є тут проведений інтернет, перевірити холодильник, зазирнути у ванну, а потім розкланятись і піти.

Здалось, я попав саме в таку квартиру. Де все – не те, що нашіптувало, а кричало мені, надриваючи голос, щоб я її не вибирав. Причому чути той крик було добре навіть в Естонії, шкода, що я не вмів слухати.

Читати більше

Життя в епоху змін

“Не дай Вам Бог жити в епоху змін”. Древня китайська мудрість

chamonixНасправді тяжко сказати, коли все це почалось, але можна сказати, що все загострилось в серпні 2014 року. Я був тоді у маленькому французькому містечку Шамоні в Альпах. Альпіністський виїзд закінчився, напарники вже поїхали і в кемпінгу я коротав лічені дні до рейсу додому. Вдень я читав книжки і новини з інтернету або гуляв по містечку. Останні кілька днів йшов дощ і мої маршрути пролягали лише від намету до альтанки і назад. Під альтанкою не капало і з перебоями тягнув місцевий вай-фай, яким користувалось занадто багато людей одночасно.

Того дня я встав годині так в дев’ятій і поснідав, як завжди, вівсянкою з сухофруктами. Небо, як і день до того, було затягнуте і накрапав легкий дощ, який вже давно надоїв. Я дойшов до альптанки на автоматі, заварив дешевий чай, який купив в супермаркеті Carrefour і включив на телефоні вай-фай. Зверху екрану відразу блимнуло повідомлення про новий email: дома мене чекає повістка з військкомату.

Читати більше

Інтерв’ю Дениса Урубка по телебаченню (про Канченджангу)

Посилання на інтерв’ю. Цікаве інтерв’ю досить. Про альпінізм, сім’ю, Канченджангу та плани на майбутнє. З одного боку, нічим не особливе, а з іншого – в ньому є певні класні фрази.

“Вище базового табору, коли виходиш на маршрут, настає абсолютна самотність. Ну хіба з напарниками по команді. Ніхто більше не може допомогти. Тут, внизу, можна викликати швидку, вертоліт, літак, Путін подзвонить. А там – все. За гроші цього не купиш. Це одне із небагатьох місць на планеті, де ти добиваєшся всього лише своїми силами. Такий цінний стан душі, коли ти зробив щось, чого ніхто, крім тебе, зробити не може.” (с) Денис Урубко

Від себе.. В цьому, мабуть, і є велич альпінізму, скелелазіння, бігу та навіть простих походів в гори. Ти знаєш, що результат, який ти здобув, є мірою твоїх можливостей. Все, чого ти досягнув, ти досягнув завдяки собі. Це спосіб оцінки і випробування себе. І немає більшої нагороди, ніж заслужений успіх.

 

Multum in parvo

(лат. “багато в малому”)

Принцип Парето стверджує, що 20% зусиль приносять 80% результату. Насправді, це легко віднести до багато чого. До тренувань до альпінізму в тому числі. На ділі так і є, наприклад, для серця: левову частину часу треба тренуватись на малих обертах (55-75% потужності) і тільки трошки – на великих. Так і в загальній картині: загальний фізичний стан ніг (як основного рухомого апарату альпініста та підходах та великій частині маршруту) – це 80% успіху на маршруті. Дарма, що альпініст може пролізти 8a чи М10 на редпоінт. Все, що він може технічно, може нівелюватись тим, що він змучиться на підході, витратить всі сили, які були б так потрібні пізніше.

Якби хтось сказав про це раніше.. Якби пояснив, що треба не на стенді 2 роки лазити, а тренувати ноги і тіло. І не тільки бігом, який, насправді, не є специфічною вправою для альпінізму, і не походами по Карпатах, а вправами, які тренують можливості, так необхідні для довгих підходів з тяжким рюкзаком, високих кроків, стояння на передньому зубі на кішці та багатьох інших.

Так, треба лазити 7с на онсайт та M10 тред, але скільки ще треба крім цього?

Спочатку я не бігав та поїхав в Безенги. Там відчувши всю необхідність мати кращу фізичну підготовку, твердо вирішив, що по приїзді почну бігати. Рік я бігав 2-3 рази на тиждень по 5-7 кілометрів, назбируючи 15-20 кілометрів за тиждень. Наступного року в Безенгах спочатку було легше, а потім такі ж самі відчуття, як і минулого. Після цього я вирішив, що мало бігав. За ще один рік я пробіг два півмарафони, за тиждень я тепер пробігаю 30-40 кілометрів. Пробігав. Аж донедавна. Тренування, які можна було робити в будь-якому приміщенні, при будь-якій погоді, завжди були під рукою, завжди були доступні. Проблема була в тому, що я не розумів, що такі тренування потрібні. Я бігав. Думав, що цього достатньо в горах.

Кілька днів назад я приїхав із Goverla Race. Так, я добіг дистанцію. Так, я пробіг її краще, ніж попереднього року (1:25 проти 1:32). Так, я був 14й із 50, що, загалом, непогано. Але я відчув під час пробіжки що саме мені було необхідно весь цей час і в чому я собі відмовляв. Специфічні тренування тіла та ніг. Біг по пересіченій місцевості – це ніщо в порівнянні із постійним рухом під гору, коли час від часу тільки змінюється кут нахилу. А якби я тренував ноги так само зважено, як я треную складність та болдерінг, все було б інакше.

Присвячується всім альпіністам-новачкам, які вже сьогодні бачать себе у високих горах на складних маршрутах і для цього багато лазять на скелях та на стендах

Думки під час бігу

Десь недавно я побачив статтю 75 думок бігуна. Мені стало цікаво про що ж думаю я, коли біжу. От сьогодні постарався відтворити те, що творилось рано в мене в голові. Рівно так, як воно там з’являлось. Не-бігунам буде нецікаво читати

Читати більше