Чому мені подобається бігати зимою

Кожен сезон впливає на біг по-своєму: літо душить спекою або охолоджує дощем, осінь і весна – мочать лице дрібним дощем і туманом, дозволяючи соплям плавно зісковзувати з обличчя, а зима.. А що зима? Холодна і непривітна, вона заставляє тебе рухатись від моменту, коли покидаєш двері домівки, до моменту, коли знову в них заходиш. Вона може обдати тебе хвилями справді холодного вітру. Але, на мою думку, основна її особливість не в цьому. Основна особливість – це що зимою не втомлюєшся під час бігу! Так-так, саме не втомлюєшся. Головне – щоб під ногами була достатньо незрозуміла субстанція. Голий лід, який заставляє збігати з доріжок туди, куди згрібають сніг, якого вже назбиралось вище кісточок. Поки біжиш по голому льоді, думаєш як не впасти, акуратно плануючи кожен наступний крок або балансуючи після проковзування. Поки біжиш в глибокому снігу в barefoot взутті, думаєш, як швидше вибігти звідси, бо кожне занурення ноги в глибокий сніг дається чути. Абсолютно не думаєш про те, що є втома! Її просто не відчутно, як не чутно в ці моменти музику, яка голосно грає собі в навушниках.

А ще… А ще буває мороз. Справжній, холодний. Коли тяжко дихати холодним повітрям. Коли задихаєшся, вибігаючи під гірку. Коли від дихання покривається інеєм баф, яким захищаєш лице від холодного вітру.

Але, в будь-якому варіанті, бігти треба!

Коли лиє як з відра, а ти всеодно біжиш крізь дощ, отримуєш певне задоволення від того, що ти – тут, а інші – ні.” Peter Snell

Метафізична фігня

house_grief
House M.D. Season 2, episode 1 – Acceptance

Час від часу в житті людини стається щось, що вона не може сприйняти зразу чи взагалі. Не може сприйняти тому, що це перпендикулярно до всього, що з нею відбувалось до цього моменту, до усталеного світогляду в її голові. Це може бути будь-що. В альпінізмі – зрив на рівному місці, смерть напарника, вчителя чи каліцтво на все життя. В буденному житті – також смерть близької людини, розрив стосунків з коханим, зрада тощо.

І є теорія, згідно якої людина переживає п’ять стадій горя:

  1. Заперечення (“Насправді це не відбувається. Я уявлю, що всього цього немає і воно зникне”)
  2. Злість (“Це несправедливо. Я цього не заслужив!”)
  3. Торг (“Боже, якщо ти існуєш і допоможеш/вилікуєш/повернеш мені, обіцяю до кінця життя в тебе вірити і робити все найкраще”)
  4. Депресія (“Я втратив мою першу любов. Навіщо пробувати далі?”)
  5. Примирення (“Всі колись помирають. Єдиний спосіб жити для мене – це прийняти це як факт”)

Не всі люди переживають всі стадії рівноцінно, деякі пропускають певні частини, а деякі – ні. Але те, що в цій теорії багато правди, кожен в якийсь момент переконується сам.

На рахунок депресії.. Як каже мій співробітник: “Завжди ще можна зламати ногу”.

Не буває в житті співпадінь

Буває, мене охоплюють фаталістичні настрої. Але часто буває, що це не без причини. Післязавтра я їду в Безенги, Кабардино-Балкарія. Останній тиждень проходить у зборах та інших клопотах для поїздки. Сьогодні рано, їдучи сонним в маршрутці на роботу я побачив у вікно друга, якого не бачив вже місяць. Подумав, що жаль, що не можу вийти і потиснути йому руку, попрощатись.

По приїзді на роботу я більше за це не думав. Робочий день проходив напружено і я забув за те, що бачив його ранком. Після роботи – тренування, яке остаточно розмішало кашу в моїй голові. Коли я повертався додому, вже на іншій маршрутці, я стояв біля дверей. І на кожній зупинці я виходив і випускав людей, що виходили. І на зупинці перед тією, на якій мені треба вийти, я випустив людей і не зайшов назад. Я зробив це несвідомо. Я часто бігаю по тій вулиці, де їхала маршрутка і можливо я подумав, що тут треба не їхати, а йти чи бігти. Зрозумів що сталось я тоді, коли маршрутка закрила двері і поїхала. В мене промайнула думка, що це не просто так (я ж фаталіст) і я пішов собі додому по тій вулиці, де бігаю. Нічого цікавого не відбувалось, але вже в самому кінці вулиці я зустрів мого знайомого, якого бачив ранком. Це якраз було те, чого я чекав. Саме тому я “випадково” вийшов з маршрутки..

Читати більше

Теорія деградації художників

Жив колись художник Дмитро і малював він красиві малюнки простим м’яким олівцем на простому папері А4. Друзі та родичі казали, що в нього гарно виходить і, можливо, пророчили йому стати хорошим художником. Але з часом у Дмитра переставало виходити передавати душу та ідею того, що він хотів намалювати, з допомогою одного олівця. Тому він почав вдаватись до хитрощів: он малюнок вугіллям, он – сангіною, а ось і одноколірна акварель. На деякий час це його врятувало і його малюнки знову набули сили, якої мали колись. І часу треба менше: де не вистарчає вміння передати душу відтінками – врятує колір. Але і той час скоро минув і ось Дмитро вже малює різнокольоровою пастеллю та маслом: авось колір його врятує! І знову невелике спасіння. Так, наче стрибаючи з айсберга, який потрошки тане, на наступний айсберг в надії протриматись на ньому довше за попередній.

І тут в якийсь момент Дмитро помічає, що йому ліньки малювати і кольорові малюнки. Ой, що це тут? Фотоапарат? Більше не треба довго сидіти з альбомом і не треба стояти біля мольберта? Цик-цик: от і малюнок. Так.. Це те, що треба! Хвала богам ліні! Цик-цик.

Читати більше