Про що я говорю, коли я говорю про Безенги [Частина друга і остання]

Потрапивши на Джангі-Кош, першим ділом хапаєшся за фотоапарат. Перед тобою, як на долоні, сама Безенгійська стіна, яка зблизька не виглядає вже такою грізною та вертикальною, але захоплює своєю величчю. Рівно як і гігантський Безенгійський льодовик. Тепер хоча би я знаю, звідки в нього ноги ростуть. Тепер я знаю як виглядають гори Джангі-Тау та Шхара, про які я стільки чув від бувалих альпіністів.

Після розкладання табору та невеликого відпочинку, ми зварили вечерю і їли, насолоджуючись видом заходу сонця за Безенгійською стіною. А вид цей врізається в пам’ять, напевне, назавжди. Завтра – на маршрут. Пік Селли, 3А, сніжно-льодовий. Підйом в 3й ночі. Вихід на маршрут – в 4й. Після важкого підходу мені вдалось заснути в 2й ночі – проспав годину. На сніданок ми робили канапки з сиром фетою та салом. І чай з халвою. Підхід під Селлу відчувався тяжкувато після підходу на Джангі-Кош. Я б за те, щоб зробити день відпочинку після такого підходу. Сам вихід на гребінь перед піком Селли – сніг та фірн. Безкінечне тропіння, задишка. І ось нарешті вихід з цього ранкового пекла на плоску ділянку гребня. Падаю на рюкзак і тішусь “все закінчилось!”. Але це, на жаль, не так.. Попереду – ще кілька непоганих підйомів по сніжному гребеню. Навіть є кусочок по розвалених скелях. Ще підйом і ось вона – вершинна шоколадка. Спустившись з Селли в сусідню ущелину, я і не підозрював, який нас чекає спуск. Ми назвали його “найлегший в світі спуск”, який тривав добрі дві з половиною години загалом і включав пересування по напівзакритому льодовику (падіння в тріщини в комплекті) та по полях сипухи та мого нового улюбленого виду рельєфу – сипухи на льоді.

Читати більше

Про що я говорю, коли я говорю про Безенги [Частина перша]

Гостра бритва знімають смуга за смугою п’ятиденну щетину. Пройшло вже 3 дні, відколи я повернувся з Кавказу, але, на диво, побритись вдалось тільки зараз. В організмі приємне відчуття – я тільки закінчив невелику пробіжку, прийняв душ і повний бажання розповісти про те, що зі мною сталось за останній місяць.

Цілий довгий рік я і мої друзі чекали дня, коли ми зберемо наше спорядження і подамося в Безенги. Знову. Минулого разу всі отримали стільки емоцій, що їх стало на рік, як не більше. До цієї поїздки старанно готувались і в плані спорядження, і в плані фізичної підготовки, і в плані теоретичної. Я їхав з повними штанами бажання побачити не тільки гори, але і чого були варті тренування, яким я присвятив чимало часу.

Наша поїздка почалась з того, що одного чудового дня в кінці весни чи на початку літа у Львові 20 людей були записані в “білий список” тих, хто планує їхати. Підготовка пішла. Ми почали збирати гроші для того, щоб купити новий клубний намет Red Fox Team Fox. Шукали інструкторів та рахували наші клубні льодобури. Нарешті, коли залишилось днів десять до поїздки виявилось, що: з найрізноманітніших причин їде тепер лише 10 людей; нам не вистачає близько 700 грн на намет, який коштує 4000;  в нас немає інструктора та є тільки  клубні льодобури; новачки і розрядники добираються окремо, а керівник зборів хоче відмовитись від керівництва.

Як би там не було, через деякий час всі, хто залишився, якимось чином поїхали в напрямку Кавказу. Було нас всього троє третьорозрядників і двоє другорозрядників. Ми попрямували у сам табір. По дорозі ми не могли натішитись особливостями місцевого дорожнього руху. На дорозі було три смуги, розділені двома білими лініями на дорозі плюс ще дві білі лінії на узбіччі. Місцеві водії напевно мають своє розуміння призначення тих білих ліній, тому що по всій дорозі, від П’ятигорська і до повороту на Безенги, машини їхали якраз по білих смугах. По всіх чотирьох. Навіть по крайніх, їдучи однією половиною машини по шосе, а іншою – по невеликому бездоріжжю за узбіччям..  В сам табір Безенги добрались загалом успішно, час від часу виходячи з машини і штовхаючи її під гору, а часами і переходячи невеличкі річечки вбрід по льодяній (без перебільшення) воді. Коли ми доїхали до самого АУСБ, почався досить сильний дощ і ми розкладали свої намети під ним. В той перший день з гарячого липневого дня внизу я спустився на грішну землю на верху у босоніжках і за час, поки ми вивантажились і розклались табором, встиг добряче змерзнути в ноги і простудитись. Я з цього сильно не сумував, бо я був у місці, в яке хотів потрапити цілий рік. Погода була робоча. Друзі були поряд. Чого ще можна бажати?

Читати більше

Crux AK 47 X: перші враження або вибір штурмового рюкзака

Нарешті вчора приїхав мій новий рюкзак Crux AK 47 X, якого я обирав добрі 2 місяці і я можу зробити невеликий огляд. Критеріями мого відбору штурмових рюкзаків були:

  • низька вага (в районі 1 кг)
  • міцний матеріал (для того, щоб не переживати за акуратність використання)
  • зручна спинка (бажано каркас)
  • об’єм в районі 45 літрів
  • наявність кілець для розвіски  спорядження (як виявилось, кільця на рюкзаку – дуже зручні для цього)
  • мінімум прибамбасів, які, до того ж, важать багато (відсутність кріплення для лиж, кишені для кішок)
  • хороші бічні шлейки (щоб не було проблем із причепленням карімата, палатки, шнурка)
  • сумісність із питною системою
  • універсальні кріплення для льодорубів та льодових інструментів
  • адекватна ціна (останній фактор, бо тяжче знайти хороший рюкзак)

Читати більше

Ельбрус 2012

Про Ельбрус я почув ще давно в дитинстві, класі так в другому-третьому, причому тоді путав його з Еверестом, і думав що то все назви одної гори.. Всі вони десь найвищі. Якась подібна путаниця була аж до зараз, але вже не з назвою. Колись я знав, що на Ельбрус є канатна дорога і думав, що вона веде чуть не на саму вершину (одну чи другу – я ще не знав), чув щось про якісь “бочки” і про обсерваторію. Напевно все. Ситуація поправилась в околі кількох років, коли я почав цікавитись горами більше. Дізнався, що Ельбрус – вулкан, має 2 вершини, дізнався його точну висоту (5642м вища вершина і 5621м нижча), дізнався, що на Ельбрус є маршрути 6а та 6b категорій складності (маршрути Кюкюртлю по ущелині Уллу – Хурзук), що канатка зовсім не до кінця, а чарівним чином до тих самих “бочок”, про які я чув колись.

Після цьогорічного закриття 3го розряду в Безенги ми спустились в Нальчик, купили квитки на поїзд додому, поїли і на тому ж транспорті попрямували в селище Терскол.

Читати більше