Успіх на "Гребені Розчарування"
Posted by Taras Kushnir on July 18, 2018

Виявляється, в США на південь від 49ї паралелі не так вже й багато засніжених вершин. Найбільш впізнавана - стратовулкан гора Рейнір (Mount Rainier) в штаті Вашингтон. Оскільки мені випало побувати в Сіетлі по роботі, я заодно захопив із собою кішки, льодоруб, систему і реактор. Було б жаль не скористатись таким шансом спробувати добратись до її вершини. Гора височіє на 4392м і на неї є доволі багато маршрутів. Один із найпопулярніших - Disappointment Cleaver (з англ. “гребінь розчарування”). На нього я і вирішив сходити.

На гору Рейнір існує багато десятків різних маршрутів, які починаються зі всіх сторін гори. На маршрут Disappointment Cleaver стартують із табору Camp Muir, який знаходиться на льодовику на висоті 3090м. До самого Camp Muir прокладено майже дюжина треків із місця, що називається Paradise (тобто “рай”) на висоті близько 2000м. Мене доволі забавляє в США властивість називати все “простими” назвами. Наприклад, до Paradise можна добратись по Paradise Road (“дорога в рай”), яка проходить повз Paradise River (“райська річка”). Хоча треба зазначити, що Paradise Road - дуже красива дорога. Вона проходить по густому лісі поміж старезних сосен товщиною до 2м.

Взагалі-то в Америці не так то й просто попасти на вершину гори Рейнір. Справа не тільки в технічній чи фізичній складності, а в бюрократії. Ця гора манить до себе всіх жителів Сіетла і його околиць і тому просто приїхати і забігти не гору вам, швидше за все, не вийде. По-перше, вам знадобиться Wilderness Camping Permit (дозвіл на ночівлю в палатці в “дикій природі”) для того, щоб заночувати вище 3000м (тобто Camp Muir туди якраз входить). Такий дозвіл безкоштовний, але їх видають обмежену кількість, щоб якось обмежити кількість людей на горі. По-друге, щоб зайти на саму гору, вам треба отримати Climbing permit (дозвіл на сходження), який коштує $48 і видається терміном на поточний рік (необмежена кількість сходжень). По-третє, якщо ви хочете сходити на маршрут самотужки, вам додатково потрібен Solo climbing permit (дозвіл на соло-сходження). Для цього треба заповнити заяву рейнджерам в Google Docs, вказавши вам попередній досвід сходження на льодові маршрути, пройдені тренування тощо. Соло-дозвіл дійсний на протязі одного року із часу “затвердження” рейнджером. Прямо-таки німецька бюрократія на повну. Хоча, як мені потім розказали місцеві, так тільки в найпопулярніших місцях.

Mount Rainier Mount Rainier із Paradise

Тим не менше, на гору мені сходити хотілось, тому я пройшов всі процедури і отримав усі необхідні дозволи. Крім дозволів треба було докупити деякі необхідні для сходження речі. В США найпопулярніші магазини спорядження - REI (Recreational Equipment Incorporated), відомі багатьом українцям, які замовляють речі із доставкою із США по форумах. В місцевому REI я знайшов газ і їжу - улюблені сублімати, які достатньо залити кип’ятком для того, щоб приготувати. Оскільки Camp Muir знаходиться на льодовику, струмочків із джерельною водою там немає і нарешті (!) я використаю свій реактор по призначенню - топити сніг. Зі спорядження єдиним недопрацюванням були літні трекінгові черевики замість альпіністських, але місця в сумці для останніх не було взагалі. Та й маршрут-то легкий мав би бути (категорії II по шкалі UIAA), тому я за це не переживав.

Приїхавши в Paradise я зареєструвався в рейнджерів і взяв у них кілька “синіх кульків”. На горі діє політика “Leave no trace” згідно з якою ви не повинні залишати на горі абсолютно нічого, чого там не було до вас. Особливо це стосується предметів гігієни та органічних відходів. Тому, якщо вам припекло на схилі гори в туалет, вам прийдеться всі багатства покласти у синій кульок і носити їх із собою аж поки ви не спуститесь. З одної сторони смішно, а з іншої - згадується, наприклад, “Теплий кут” в “Безенгах”, де одне третя табору повністю завалена лайном, яке дуже повільно розкладається на висоті. Тому мені здається, що “Leave no trace” - більше хороша практика, ніж погана.

По дорозі до Camp Muir доводилось минати групи туристів, які в захваті валялись в багаточисленних сніжниках на схилах гори. Особливо передбачливі приїхали із міцними кульками для сміття, з допомогою яких вони спускались по проїжджених тунелях на 5й точці. Зізнаюсь, було спокусливо до них приєднатись, але дорога була ще далека і тому приходилось просто далі брести вверх. Нарешті після 4.5 годин я стояв в самому таборі. Цивілізація, яка вкопалась у скелястий гребінь неподалік, налічувала будиночок для гідів, публічний притулок (подібний до таких же в Європі) і туалет. Поруч на льодовику стояли численні палатки, біля яких займались чим попало різношерстні альпіністи. Нарешті можна було відпочити і розслабити ноги.

Camp Muir Camp Muir, ~3100м над рівнем моря

Коли прийшов час робити вечерю, в мене не було в чому принести собі снігу, крім вищезгаданих “синіх кульків”. Було доволі смішно це робити, але це краще, ніж носити по жменьці в руках. Реактор прекрасно справився із своєю роботою і вже через 15хв компресовані “сухарики”, які рекламувались як “Італійський стейк з овочами”, перетворились на справжню їжу, яка доволі смачно пахла. Блаженство в шлунку доводили до ідеалу дві речі: пастельні кольори ландшафтів, які малював захід сонця і дивні звуки банджо і барабанів, які видавали кілька п’яних альпіністів десь неподалік.

В 3й ранку мій годинник почав пікати не особливо приємними звуками, які означали, що мені пора вибиратись із теплого спальника і вилазити в темну і холодну ніч. Невдовзі я був повністю екіпірований і почав своє сходження на гору. Як тільки вирушаєш по маршруту Disappointment Cleaver, відразу зрозуміло, що це і правда один із найпопулярніших маршрутів. По всій довжині кожні 20-30 метрів він промаркований тоненькими бамбуковими паличками із світловідбиваючими полосками. Зблудити просто неможливо навіть якщо сильно старатись. На ближньому льодовику в одній щілині був навіть ліхтарик, який освічував її знизу! Такого я ще не бачив в горах.

На маршруті На маршруті Disappointment Cleaver

Маршрут минав швидко: поки почало сходити сонце я вже подолав 400 вертикальних метрів із 1300. Ще через 300 вертикальних метрів на моєму шляху з’явилось місце, якого я найбільше боявся на маршруті. Справа в тому, що 2 тижні перед моїм сходженням через жару обвалився один величезний серак і завалив частину маршруту. І проблема була не в тому, що він впав, а в тому, що збоку стояло ще 2 таких же сераки, нахилені під кутом. Небезпечна ділянка простягалась на 200 відносно горизонтальних метрів і якщо б вони надумали впасти, відбігти на висоті особливо не вийшло би. Перед цією ділянкою я зупинився і деякий час стояв, прикидаючи чи збираються падати інші сераки чи ні. На щастя, вони лишались там, де мали, як вперед, так і по дорозі назад.

Лавина із сераку Завали лавини, яку утворив серак

Решта маршруту до вершини пройшла спокійно. Я пив розтоплену воду і їв кусочок батончика по графіку - кожні 30 хвилин. По дорозі довелось минути багато зв’язок із трьох та п’ятьох людей, які йшли по своєму першому сніжно-льодовому маршруті (нетехнічному, але все ж). Як каже древня африканська приказка: “Якщо хочеш йти швидко - йди один. Якщо хочеш іти далеко - йди гуртом”. Цього разу я йшов швидко і через 4ри години стояв на вершині. Вершина була доволі цікава. Це був кратер вулкану, по краях якого були невеликі скелі, а все жерло - засипане снігом та льодом. Найвища точка кратера була на скелястому краю з протилежного боку. До неї я і попрямував, пересікаючи кратер навпростець. Вершина гори Рейнір була без снігу і це тому, що де-не-де з-під землі виходила пара.

На вершині На вершині

Мушу зізнатись, що мені було трохи не по собі стояти в кратері вулкану, з якого виходить пара. Можливо це нормально, але я там надовго не затримався і після невеликого перепочинку побіг вниз. Так, я насправді старався “бігти” вниз доволі швидко по легких участках. Виявилось, це було зашвидко, бо моя права кішка розщепилась на 2 частини. Я дуже засмутився, бо спустився тільки на 300 метрів і залишався ще цілий вертикальних кілометр до Camp Muir, який було б не дуже весело долати з одною кішкою. На щастя, праву кішку вдалось полагодити і надалі я спускався трохи помаліше. Сонце вже світило на повну і ранішній твердий фірн перетворився у слизький сніг-пісок. Не можу сказати, що спускатись було приємно, зате вже через 2 години після вершини я знову валявся на карематі у Camp Muir. Залишалось тільки розтопити снігу і приготувати собі сніданок..

Карта з movescount GPS трек із Movescount. Зиґзаг вправо посередині - власне і є скельний участок “гребеня розчарування”


Сподобався пост?
Підтримайте блог!


comments powered by Disqus