Льодолазіння в Австрії - долина Pitztal
Posted by Taras Kushnir on January 5, 2018

Планування льодолазної поїздки цього року почалось, як і завжди, запізно. Майже всі шале в Татрах, Доломітах та Альпах виявились банально розкупленими лижниками та сноубордистами. І коли, як і минулими роками, вже починало пахнути провалом, несподівано підвернулись вільні місця в одному містечку на початку славнозвісної долини Pitztal в Австрії. Відразу були куплені квитки на літак Таллінн-Мюнхен та орендована машина: гаяти час було безглуздо і за це можна було поплатитись. І вже коли наближався час “Ч” і сумки були майже спаковані, всесвіт вирішив внести свої корективи і Джулія захворіла. Віддавати квитки та всі передплачені оренди було вже неможливо, тому прийшлось терміново шукати їй заміну: до початку пригоди залишалось всього 2 дні. І лише одна людина була спроможна на таке божевілля..

Андрій Г. недарма очолює список людей, які можуть посеред ночі допомогти тобі “закопати труп і не задавати зайвих питань”. Інші люди з того списку відпадали з різних причин, як ото відсутність віз, і його титул було знову захищено технічною перемогою.

Скоротати свій рейс до Мюнхену я вирішив проглядаючи книжку по льодолазінню авторства Will Gadd. Серед іншого, я натрапив на історію про те, як якийсь “бувалий” друг Will’а одного разу забув гачок для петлі Абалакова і мусив викручуватися як міг. Що він в результаті зробив - це запхав тоненьку петлю із дайнеми в одну дирку від бура, а в іншу дирку, яку він просверлив трохи із запасом, запхав репшнур так, щоб він попав у петлю. Після цього він видьорнув петлю із дайнеми “так, ніби ви відштовхуєте молодого офіцера від вашої сестри” (цитата з книги) і репшнур виліз з іншого боку. Тоді я зовсім не надав значенню цій історії і продовжив ліниво гортати сторінки.

Пізніше того дня я зустрів Андрія в Мюнхені і ми попрямували трасою A95 до кордону з Австрією. Їхати було недовго і вже через 2 години ми припаркувались у дворі нашого “пенсіону” у містечку Arzl im Pitztal. Містечко це знаходиться ззовні долини і до водоспадів потрібно ще їхати близько півгодини всередину долини. Самих водоспадів там налічується не мало - 45 штук. Усі можна знайти онлайн на сайті climbers-paradise. Вибрати було тяжко і цього ж дня ми вирішили з’їздити на розвідку в долину. Як доволі ліниві льодолази, в першу чергу ми перевіряли водоспади найближче до початку долини і з найкоротшими підходами. Мабуть, не треба й пояснювати, що зі всіма ними було щось не так: то початку немає, то кінця, а онтой взагалі не сформований виявився. Вже вечоріло і додому ми повернулись з одним висновком: треба було їхати набагато далі.

Galeriefall linker Galeriefall linker

На перший день лазіння ми обрали Galeriefall, який знаходиться посередині другої половини долини. Це водопад, який складається із лівого і правого відрогів, кожен в 2 або 3 каскади складностями приблизно WI3. На перший погляд він знаходиться доволі близько від дороги, але, часто по коліно в снігу, підхід зайняв всі обіцяні гайдбуком 30 хвилин. Першого разу було тяжко розлажуватись і я ставив бури кожен метр аж поки вони в мене не закінчились. На тому ж місці була організована станція, яку ми нещадно експлуатували наступні кілька годин, намотуючи круги з верхньою. Лише час від часу треба було присипати бури снігом, щоб сонце їх не нагрівало і не виплавляло з льоду.

Станція. Тяпки та фото Андрія. Станція. Тяпки та фото Андрія.

Коли ж кішки почали добре ставати з першого разу і зросла довіра до тяпок, які вже не були забиті по саму ручку, ми вирішили сходити в зв’язках обоє каскади. В нас із собою була лише одна мотузка на 60 метрів, тому дюльферяти назад треба було би більше, ніж завжди. Але нас це не лякало, бо там мали бути пробиті станції і тільки 2 каскади. З тих же міркувань ми не взяли пуховки і чай в термосі. Водоспади вдалось залізти доволі швидко: першого дня енергії було хоч відбавляй. Пригоди почались на спуску, коли вже на першому дюльфері до наступної станції не хватило 4 метри шнурка. Прийшлось робити позапланові “перила” з одного бура і відтяжок, які в мене знайшлись на системі. Другий дюльфер теж не підвів: цього разу шнурка виявилось на 10 метрів менше, ніж треба було, щоб дістатись до чиїхось петель Абалакова. В такій позиції я крикнув Андрію, щоб він лишався на станції, а я почав медитувати. Робити петлю Абалакова не було чим: мій гачок був в рюкзаку, а рюкзак був на відстані 1 дюльфера знизу під водоспадом. Спочатку я спробував просвердлити дирки і пропхати свій прусік туди просто так, але в мене нічого не вийшло ні з нижньої дирки, ні з верхньої. Тоді ж в моїй пам’яті сплила історія з книжки Will Gadd’а про те, як його друг витягнув шнурочок з допомогою дайнемівської петлі. На щастя, в мене така петля знайшлась і, вже трохи тремтячи від свіжого зимового гірського повітря, я почав робити ці нехитрі махінації. На мій превеликий подив і щастя, цю процедуру вдалось провернути з першого разу і я крикнув Андрію що він теж може спускатись. В машину спустились ми вже затемна і через годину вже наминали вечерю за переглядом якогось фільму. Розслаблятись після такого дня було приємно.

Luibis Luibis

Ще через день лазіння ми вирішили піти на мультипіч Luibis, який складається із шести каскадів складностями WI4, WI4, WI3, WI3, WI4, WI4+ загальною протяжністю 450м. Luibis - доволі красиве, легкодоступне і, відтак, популярне місце. Коли ми туди прибули, побачили що 2є зв’язок вже стартують на водопаді. Коли стартували ми, ще одна зв’язка почала екіпіруватись і, в результаті, нас обігнала на другому пітчі. Мушу зізнатись, що ми не лізли всі пітчі по місцях, через які їм була видана зазначена вище складність. Радше ми обирали шлях полегше, який спортивно можна класифікувати як WI3/+ на пітчах WI4. Єдине виключення склав останній пітч WI4+, який не можна було залізти халявно і треба було лізти повністю вертикальну льодову стінку. Цей пітч був мій і для мене це була справжня боротьба: знову бури кожен метр і приходилось відпочивати перед тим, як робити наступні рухи - попередні 5 пітчів давались взнаки. Коли і його було подолано, прийшов час вершинної шоколадки з теплим чаєм. На дорозі вниз по лісі, часто по коліно в снігу, єдиною думкою, яка гріла душу, була та, що завтра в нас день відпочинку і можна нарешті виспатись і трохи відпочити від тих пригод.

Відпочинок закінчився доволі швидко, як і приємна погода в -5 з сонцем. Друга частину нашого виїзду почалась прогнозами погоди на похолодання до -15..-20 градусів. В хід пішла зимова термобілизна, теплі рукавиці, шапки і шкарпетки. Ми пішли на водопад Fallenbachfall де, через снігопади, ми тропили 45 хвилин замість обіцяних гайдбуком 15ти. Хоча біля водопаду було всі -15, а то й менше, центральна частина текла льодяним дощем.

Fallebachfall Fallebachfall

Краплі не тільки моментально замерзали на залізних тяпках і відтяжках, але й на верхньому одязі і шнурку. Особисто я переживав за шнурок, який міг стати дерев’яним і створювати набагато більше тертя, ніж потрібно, але все обійшлось. Водоспад цей був дуже повітряним і, незважаючи на те, що ліз я по частинах складністю WI3-WI4, лізти було дуже тяжко, бо було тяжко забивати тяпки, кішки і вкручувати бури у вертикальні намерзлі структури льоду. Тим більше, що цього дня вони дуже легко кришилось. Одного разу мені такий “льодяник” навіть розмалював ніс та губу, коли його відвалилось більше, ніж я очікував. Під час лазіння приходилось часто балансувати на ногах і, розмахуючи вільною рукою, відновлюючи кровообіг в повністю замерзлих пальцях рук. Під час страховки приходилось робити те саме, тільки з нижніми кінцівками. Як кажуть полярники, до холоду привикнути неможливо і я цілком з ними солідарний. Хоча й наша пригода була класна, хотілось по-швидше добратись до тепла. А ще - хотілось зробити собі замітку на майбутнє: до одношарового софтшелу на такі дні брати легкий фліс або замість них обох - утеплений софтшел/тонку пуховку на зразок курток Arcteryx Atom або Rab Xenon. Годі й казати як класно було стояти під теплим душем ввечері того дня! Єдиним демотиватором був пост в інстаграмі Will Gadd’а, який цього ж дня запостив фотографії з лазіння при -31 в Канаді.

Наступного ранку стало тепліше, але із хвилею тепла прийшла й хвиля снігу. Сильний снігопад супроводжував нас, поки ми піднімались до водопаду Stallkogelfall у кулуарі по свіжій лавині, що вселяло багато “оптимізму”. Підйом закінчувався невеликим лазінням WI1-2 до основного водоспаду і, поки ми одягались та карабкались туди-сюди, зрозуміли, що наші сліди вже наполовину засипало. До підніжжя водоспаду ми долізли і він виявився дуже красивим, довгим (на 2 мотузки) водоспадом категорії WI4. Але снігопад тільки посилювався і до вечора обіцяв насипати такий непоганий новий шар снігу, що підвищувало лавинну небезпеку в кулуарі в рази. З вершечка водоспаду час від часу здувало невеликі сухі лавинки і ми прийняли рішення йти додому, поки спуск по кулуару був безпечним. Водоспад офіційно записали собі в борги: він буде на початку списку наступної нашої поїздки сюди.

Все ж, основним уроком, який ми винесли з цієї поїздки - це що треба нарешті лазити із подвійною мотузкою (тою, що half rope, а не twin rope). Кожного разу наші пригоди були так чи інакше пов’язані із спусками, де подвійна мотузка сильно би допомогла.

Долина Pitztal - однозначно прекрасне місце для льодолазіння, має водоспади на будь-який смак і можливості (ми ж просто оминали все, що було WI5 та вище). З нетерпінням чекатиму можливості побувати там іще!

Більше фотографій можна подивитись у Flickr.


Сподобався пост?
Підтримайте блог!


comments powered by Disqus