Зимовий виїзд у Високі Татри 2014
Posted by Taras Kushnir on January 19, 2014

Відро болота піднялось з-під передніх коліс Suzuki, яка вже практично довезла нас до кордону Україна-Польща, що біля Грушева. В один момент вигляд машини набув маскувального тонування та ми ще раді, що тим обійшлось: були всі шанси застрягнути в багнюці глибиною чуть не в ціле колесо..

Десять в мінус шостому. Саме з такою точністю я забив координати Грушівської митниці в програмку OsmAnd на телефоні. Цього було замало. Треба було хоча би ще один знак після коми. GPS завів нас найближче до моїх координат, які були ближче до паралельної дороги до митниці. Повертаємось.. Вже без пригод добираємось до самої митниці.. П’ята ранку і черги немає. Прикордонники ліниво оглядають нашу поклажу. На вулиці дує помірний вітер і досить холодно виходити з машини, незважаючи на надзвичайно ніяку теплу зиму: +3, жодного снігу, часами дощ. Ще кілька хвилин і все.. кордон пройшли!

Перша частина дороги в Польщі після митниці вже аж дуже акуратна: і покриття, і будиночки навколо. Через деякий час дорога набуває свого більш правдивого вигляду і стану. Баланс між сонливістю і бадьорістю водія час від часу порушує кава з термоса. Попереду ще кількасот кілометрів хороших і не дуже доріг, і за черговим поворотом має показатись знайома рівнина, по якій прокладена майже що пряма дорога до горстки гір, яких, здається, можна не те, що об’їхати за день, а й обійти. Але так тільки здається. Старі гранітні стіни Високих Татр красиві, подекуди вертикальні та… подекуди засніжені. Ура! Цього ми боялись найбільше.. Боялись, що зима, яка цього року існує хіба на календарі, не добралась до цих, знайомих нам, піків.

Пообідавши в Попраді, ми заскочили у кілька місцевих магазинів із спорягою та вже за 20 хвилин по виїзду із Попраду, ми припаркувались на безплатній стоянці в Старому Смоковці, про існування якої нам розказали добрі люди (всі решта заправки коштують 5.60 Euro на день). Розклад речей був такий: в мене 1 непідйомний рюкзак і 1 підйомний, в Андрія - 1 рюкзак і 1 дорожня сумка в руці. З цим барахлом нам треба було набрати +250 метрів у висоту до  Bilikova chata, чого нам, звісно, не дуже то і хотілось робити своїми ногами. Тому ми хотіли скористатись дорогим (6.5 Euro) фунікулером, який би нас завіз якраз туди, куди ми збирались - в Білікову хату. Неспішно прогулявшись без рюкзаків до нижньої станції підйомника Hrebienok, ми зразу ж поспішили вниз до машини і рюкзаків: останній на сьогодні рейс буде за 15 хвилин. Більше я такого робити не хочу Два рюкзаки не те, щоб дуже допомагали мені підніматись +50 вертикальних метрів із стоянки до підйомника. Навіть не знаю, як ми встигли, але пам’ятаю, як ми полегшено зітхнули і засміялись, сівши в кабінці фунікулера-трамвайчика.

“Кожен відвідувач нам приносить радість: один - коли приходить, інший - коли йде”

Такою табличкою зустріла мене Білікова хата - двозірковий “готель”, в якому ми на тиждень забронювали житло. Коротко про хату: все акуратно, але такої кількості черепів і чучел диких тварин в заповідній території я ще не бачив. Абажури для люстр, елементи барної стійки, всі коридори і навіть деколи стелі - все було прикрашене трофеями колишніх жителів цієї хати.

Діставши трекінгові палки, ми швидко побігли до “Тренажера” - кількох водопадиків WI3-, WI3 та WI4-,  щоб подивитись на стан льоду. За півгодини ми стояли перед голими скелями: біля хати водопадів не було, треба було йти в долину (Велику Студену). По дорозі познайомились з двома угорцями, які жили в Тереховій хаті. Обоє були вдягнуті в одязі Outdoor Research. Ми порозпитували їх про стан льоду і розійшлись.

Повернувшись додому, ми закинули речі і помились з дороги. Невдовзі спустились на вечерю і були приємно здивовані гігантською порцією дуже смачної підливи з ніжним білим хлібом. На перше був гостренький капусняк. Наївшись від пуза і повернувшись до номеру, почали розкидати свої речі по всій кімнаті. Для цього нам знадобилось всього кілька хвилин і вже вся наша невеличка кімната №22 була по самі помідори завалена шмотками та альпіністською спорягою.

День перший. Everyone has Arc’teryx

Поспали osem вісім годин. Трошки відіспались з попередньої безсонної ночі добирання. Вмившись, ми спустились в їдальню-бар і тільки тоді виглянули через вікно. Валив сніг. Валив безбожно, густо і швидко. Це ж було те, що нам треба, враховуючи відсутність нашої зими? Почали татранський сніданок, який представляє собою трошки обрубаний шведський стіл і яскраво контрастує з вечерею, якою, без збитку для себе, можна було поділитись ще з кимось. Масло, кілька кусочків хліба, ложка меду та варення і чай безслідно зникли і через 20 хвилин вже трусились десь в наших животах по дорозі вверх. Ми вирішили йти на Groshev l’ad, який був відносно далеко, але був не складний для початку (2 каскади: перший складався з двох шнурків льоду WI3- та WI3, а другий - WI4, якщо перший каскад піде вдало). Повні сил з дому, ми доволі швидко до нього дойшли і почали залазити у нашу спорягу. Невдовзі я почав лідирувати і не встиг пролізти 3 метри вверх, як стались дві цікаві події. По-перше, прийшли вчорашні угорці (які, між іншим, нам радили піти на інший водопад :) ) до нашої нижньої станції і почали вдягатись. По-друге, в мене відпала права кішка. Попробувавши забити ліву для того, щоб вдягнути праву, в мене відпала і ліва. Такого нещастя ще не було. Тримаючись рукою за тяпку і як-не-як стоячи на нозі без кішки, я почав вкручувати бур і невдовзі повис на ньому на самостраховці. Зразу після цього я почав повертати кішки на їхнє попереднє місце, проклинаючи вітер із снігом, який валив то з кулуара наді мною, то в кулуар наді мною, не залишаючи моє лице без своєї уваги. Угорці, дивлячись на це, доволі смішне всім, крім мене, шоу, почали знімати відео, примовляючи, що це для ютуба: “як вдягати на маршруті кішку, що відпала”. Після ще близько 15 метрів льоду, я попав у сніжний кулуар градусів 40-45, де ще 15 метрів пройшов без точок і був щасливий, коли повиснув на самостраховці на станції. Йшов сніг. Я хотів в туалет, ще коли починав лідирувати знизу і тому зараз, коли ще через 15 хвилин після того, як я все ж виліз, на нашу наполовину висячу станцію прибув Андрій, я думав лише про одне: де б це сходити в туалет. Сніг час від часу сходив вниз льодовому кулуарчику хвилями, а потім слухняно вертався назад.

Здюльферявши вниз, ми побажали угорцям “Good luck” і почали розв’язуватись і знімати бури та інше залізячча. Угорці з розумінням на нас дивились, але пояснили, що за два тижні будуть в Шотландії, а там така погода - норма. Тому вони лізуть вверх.

Через деякий час ми зустріли їх внизу біля нашої хати. Вони їхали додому, але по дорозі зайшли поїсти.. Вони не добрались до другого каскаду, хоча перші два шнурки пролізли.

- You work in England?, - сказав угорець, 
дивлячись на куртку Montane та штани Rab Андрія
- No
- Good stuff, you know.
Потім подивився на свого супутника, потім на мене, потім на себе.
- Everyone has Arcteryx, The North Face, Outdoor Research. Montane is good.

В теплому номері після душу Андрій застав мене з черевиком в руках: я старався знайти причину тому, що кішки, в яких я без проблем лазив минулого року, цього року злітали. Передній рант був стертий. Це ставило великий знак питання на всіх моїх наступних сходженнях в цій поїздці. Напильник допомагав не дуже добре: кішки всеодно злітали і тому ми посмішили вниз в Старий Смоковець пошукати чи є там якесь підходяще взуття. За 2 години ми обійшли весь Старий Смоковець і знайшли 2 претенденти: якась дуже бюджетна La Sportiva за 250 Euro та Kayland M11+, які коштують 340 Euro, але зараз були знецінені до 128, оскільки залишилось всього 2 штуки. Зробивши очевидний вибір, я поніс свою досить таки позапланову покупку наверх в Bilikova chata: лазити-то хотілося.

День другий. Fucking jungles

Здавалося, вчора випала річна норма снігу в Татрах. Ще вчора на дорогах був тільки де-не-де лід, а сьогодні - чуть не по коліно снігу. Зима тут явно нагадала про себе, нехай тільки на один день: на щастя, сьогодні було просто сонячно і прохолодно.

Наші знайомі угорці порадили нам сходити на водоспад (до речі, досі не знаю, як він називається. Швидше за все - Kráľovnin závoj), до якого треба підніматись відразу за лісом, яким йдеш до Veverkov l’ad. Правда, попередили вони, дорога спочатку нормальна, а потім починаються fucking jungles.

Переглянувшись та знизавши плечима, ми повернули наліво через 20 метрів після краю лісу, яким зазвичай йдемо до Veverkov l’ad. Акуратно переступаючи гілки альпійської сосни та пригинаючись від них же, ми добрались приблизно до середини (як ми думали) кулуару і тут і почались джунглі. Хапаючись за гілки, ми протискувались поміж іншими гілками, потім виходили до середини кулуару і обіцяли собі, що назад підемо по цьому льоді в кішках і повертались в джунглі. Ось ми вже бачимо кусочок нашого водопаду. До нього ще десь стільки ж! Тільки тепер по справжньому сніговому кулуару з кутом 35-40 градусів з ділянками чистого льоду. В кішках і тяпках в руках ми нарешті добрались до самого водоспаду. За весь день ми з’їли по одному вуглеводному та одному білковому батончику, але налазились досхочу.

Для спуску по льодових частинах кулуару спочатку планували дюльферяти, але мені вдалось вмовити Андрія на спуск лазінням, який нам в результаті зекономив час, який дозволив добратись до хати якраз коли повністю стемніло.

На вечерю - cуп із чечевиці з сосисками і ковбасою та м’ясо, запечене з грибами, подане з рисом. Напитки в ціну за проживання не входять і за них треба платити окремо.

День третій. Penelopa

В нашому плані на цей виїзд друге місце після льоду займав драйтулінг. Сходити на Пенелопу ми планували ще дома. Цікава та різноманітна лінія, яка починається водоспадом Veverkov l’ad складністю WI4, потім лежить по сніжному кулуару і переходить на стіну із лазінням максимальною складністю M4 (як категорія IV від UIAA, але із мікстовим лазінням). Кінець маршруту - на вершині Slavkovsky Nizny Zub - досить великому жандармі на гребені, що веде на Slavkovsky Stit. Загалом на ньому мало бути 7 шнурків.

На сніданок сьогодні подали 3 сосиски кожному. І ще збоку видушили світло-коричневий майонез, який вони чомусь вважають гірчицею (хіба вона не має пекти?). Не найкращий сніданок перед маршрутом, але ми не жалілись: принаймні, це не був шведський стіл.

Вдягнувши всю необхідну спорягу, я почав. Якість льоду залишала бажати кращого: наш знайомий Veverkac був побитий і повітряний зсередини. Мало того, після вилазу з ключа, щілина висотою 15см відділяла останні 10 метрів до станції від низу. Здавалось, він не витримає мого лазіння. Перша точка, яку я вважав нормальною, була аж недалеко від станції. Я закрутив в неї 21см бур і він повністю зайшов в лід. Незважаючи на простий лід зверху, я видихнув з полегшенням. Всі попередні бури закручувались спочатку нормально, а потім просто продавлювались всередину: Вєвєрков помітно підтанув і всередині було просто пусто. Деякі сили забрало і перекручування бурів в кращі позиції. “Три метри шнурка!!”, почув я по рації голос Андрія, та мені вже було байдуже. Я висів на верхній станції, зробленій кимось давно на гаках в скелі, яка виступає. Це була на диво довга і холодна страховка. Думаючи, що Андрій швидко вилізе, я навіть не вдягав пуховку, про що потім довго жалів.

Після сніжного кулуару, скельна частина починалась з кусочка M3, який з невеликою паузою був пройдений. Друга година. Багато часу забрав Veverkov (який, в теорії, можна було просто обійти збоку) та помилка на першому шнурку, яка коштувала мені корделета, на якому я спустився з одного каменя. Сутінки настають в четвертій. В нас залишається 2 години на 90 метрів рампи з травою та два шнурки M4. Пройдемо! Я повністю впевнений, що ми пройдемо їх до сутінок. Спуск нам невідомий, тому бажано його розвідати до сутінок.

Всі станції на своїх точках. Перший з двох останніх шнурків M4 був ключем маршруту. Першу частину цього шнурка я навіть ліз з тяпками: майже чистий драйтулінг. Другу частину допомагав собі руками. Зайняло 30 хвилин. Встигнемо! Другий шнурок M4 запам’ятався постійними вилазами на розпорах, накочуванням на п’ятку. Кілька разів я навіть знімав зимові теплі рукавиці, брався голими руками за якусь зачіпку, яку не міг втримати в рукавиці, виходив на ній, підставляв ноги і вдягав рукавиці назад.

Коли я добрався до вершини, сонце точно вже сховалось, але повністю темно ще не було. 15-50. Я ж казав, встигнемо! Глянувши, куди нам спускатись, я зробив станцію, нарешті вдягнув пуховку та сказав Андрієві по рації, щоб він вдягнув ліхтарика: долазитиме він точно за темноти. Мій напарник точно запам’ятає свій перший маршрут: IV-ку, зимову, ще й останній шнурок - драйтулінг із ліхтариком вночі.

- Все, спокійно. Це кінець. Вставай на самостраховку. Тепер немає куди спішити. Темніше вже не стане, а світліше стане не скоро. Дістаємо чаю!

Після того, як ми випили весь чай, який в нас був, ми спакували спорядження і пішли вниз. Йшли 2 години по сніжному кулуару градусів так 30, час від часу злазячи по невеликих каменях на наступну рампу із снігом, поки не вийшли на нижню дорогу до лісу.

День четвертий або день відпочинку, або little big day

Словаччина - дивовижна країна. В цьому ми пересвідчились в Попраді, до якого ми поїхали в наш день відпочинку. Після маршруту, моя спина голосно просила про масаж, який буде ще нескоро, а ліва рука була потягнута десь на льоді, тому день відпочинку був дуже доречним. Андрій був повністю солідарним. Як і його спина.

Після виходу з електрички в Попраді, я вперся очима в плакат

Та й справді. Little Big Country. Маленька велика країна. Швидкий повільний поїзд. Короткий довгий день. Країна контрастів, що не кажи!

В Попраді дивні світлофори. Вулички там не широкі, але загадку світлофорів я досі не відгадав. Зелене світло для пішоходів триває секунди 3-4. Не більше. Всі пішоходи стараються переходити вулицю швидко. Дуже.

Поїли ми в супермаркеті Hypernova, там же купили потрібну нам їжу на перекуси на наступні 3 дні, подивились на скелелазний стенд для мотузки, який працює прямо посередині супермаркету. Словом, відпочили.

Трішки псували цей день лише прогнози погоди, які ми стягували хвилями безплатного вай-фаю в якійсь не дуже шикарній піцерії на другому поверсі того супермаркету. Передавали +2..+3, через день навіть дощ. Навіть прозвучала ідея їхати додому швидше, але вона була відразу розкритикована.

В Біліковій хаті ми теж замітили один класний напис. В ньому йшлось про те, що якщо рецепція закрита, інформацію надасть персонал. По-словацьки це буде “в пріпадє нєпрітомності, інформацію.. “.

День п’ятий. Veverkov

Ідея прийти і добити Вєвєркова була одноголосно схвалена. Тільки для економії нервів і часу ми вирішили завішати його обходом. В результаті, до станції на льоді вийшов короткий (3 шнурки) маршрут категорії II, якого там ніхто з нас не чекав.

Бури вкручені, страховка зроблена, тяпки в руках. Удар за ударом і крок за кроком. І так 6-7 кіл з верхньою страховкою. Майже всі повітряні кишеньки розбиті, а вище тріщини, яка відділяє верхню та нижню частини, відколені куски розміром з люк від каналізації.

День шостий. Večný dážď

По прогнозу погоди на сьогодні передавали дощ. Тим не менше, ми збирались прогулятись до Sliezsky dom. На щастя, по всіх Високих татрах є дорога-траверс, тому вирушивши з Bilikova chata, ми за 2 години були на драйтулінговому секторі, що зветься “Вічний дощ” (за 15 хвилин ходьби від знатного 4х-зіркового готелю Sliezsky dom).

Тут є один маршрут M6+, все решта M7 та вище. Загалом пробито 13 маршрутів. На більшості з них є стаціонарні відтяжки. Приємно. На самому секторі постійно капає вода з сосульок, які є обов’язковими частинами деяких маршрутів (тому й “вічний дощ”).

Стидно визнати, але першу годину ми ходили дещо розгублені під всіма цими маршрутами: вони виглядали просто неможливими для нас, які лазили тільки M5. Тим більше, лізти їх з нижньою ні мені, ні Андрію не хотілось. Невдовзі прийшли двоє словак і ми з ними зговорились. Один з них, який відносно непогано лазив, сказав нам, що тут маршрути “трудні”. Що місцеве M7 буде як M9 в Switzerland. Нас це, звичайно, зразу втішило і надало бойового духу. Саме тому ми ще годину стояли і дивились, як цей хлоп завішує одну M7+, сподіваючись попросити його завішати і нам щось або хоча би полазити на його маршруті.

Правда, через якийсь час чекати надоїло і ми почали штурмувати бічний маршрут складністю M8-. Це був єдиний маршрут, в якого перша відтяжка не була надзвичайно далеко. Але і те, щоб завішати ту відтяжку, прийшлось зробити 4-5 спроб і успішна спроба включала в себе Figure-4 з альпіністськими черевиками і кішками (словаки лазили в “кішкоботах”).

Поки ми барахтались на M8-,  лідер зліз і словаки помінялись ролями і тепер лідирував страхуючий. Ліз він дещо гірше за свого напарника і пролазячи перші кілька відтяжок з верхньою страховкою, сказав, що в гайді написано, що маршрут має складність M7 з плюсом, але не написано плюс скільки.

За дві години, ми з Андрієм спільними зусиллями завішали половину відтяжок (5 чи 6 штук) на своєму маршруті. Всі рухи окремо виходили, а деякі навіть в сукупності. Правда, щоб лазити таку категорію, треба багато тренуватись. Дуже багато..

День сьомий. Стогони та ридання

Погода нам сприяла. Хоча і не стояв мороз, від якого було тяжко дихати, але й дощ теж не йшов, а це вже було чимало. Ми пішли до найближчого водоспаду до Білікової хати: Водоспад в Заградках. Насправді там є 2 водоспади і між ними є мікстовий маршрут M7 з назвою Stony a vzlyky (стогони та ридання). До Заградок йти справді недалеко. 10 хвилин від Білікової хати і звертаєш в ліс в fucking jungles, але більшого масштабу: дерев, а не кущів.

На цьому M7 вже немає такої розкоші, як стаціонарні відтяжки. Благо хоч шлямбури є, а не на своїх точках :). Завішали ми його до 4ї відтяжки включно, бо 5та була прихована під льодом, а де саме - ми не знали. Добивши себе після вчорашнього Вічного дощу, ми повернулись додому і передивились майже повний перший сезон Гри Престолів.

День восьмий і останній

Дорога додому видалась дуже сонною. Навіть не ганяло в туалет по заправках так, як по дорозі вперед. По дорозі назад ми заїхали в Tesco, яке розташоване в Prešov‘і та й трішки закупились там.

Прокинутись повністю вдалось тільки в Перемишлі на Польсько-Українській границі, на якій полячка-митник задала неочікуване запитання: “Ви звідки їдете?”, на що ми показали рукою назад: “З Польщі”. Добре, що не запитала куди ми їдемо.


Сподобався пост?
Підтримайте блог!


comments powered by Disqus