Татранське льодолазіння. Частина друга і остання
Posted by Taras Kushnir on January 11, 2013

Після Вевєркіна, інший непоганий водопад, на який ми пішли - був Grashov l’ad - каскад із двох водопадів, кожен довжиною в 2 шнурки.

Перший Spodnya chast - 80м, 2 шнурки - 2 та 2+ категорії. Станції на шлямбурах. Ми вирішили лізти його як сходження, 2 зв’язки, 2 жумара, 4ри кварки, 15 бурів. Відморозивши собі 5ту точку, поки якісь словаки і ще люди з нашої самостійної групи залізли його (а сипав битий лід з нього безбожно) ми пили чай і грілись як могли. От вже нарешті всі забрались і ми полізли. Працювали досить злагоджено. Класно би було хіба якби трохи скорше. Коли пролізли його, нашому погляду відкрилась друга частина:

Бажання завішувати знизу поки не було і я вирішив обійти його по кулуару зправа. Там виднілись чиїсь сліди. Нахапавши споряги та 1 інструмент для впевненості, я пішов вверх.  Приблизно від другої станції попереднього куска непогода почала давати про себе знати: мело снігом, а на відкритій частині із тамтим водопадом так взагалі замітало. А кулуар осипав моє лице все новими і новими вітряними пощочинами, а сам в той час непомітно піднімався. Ось вже я стою на передніх зубах на якомусь скельному виступі і тільки думаю “хоч би мені не прийшлось сюдою вертатись” (а що попереду - не видно, бо мене сніг). Жалів я і що взяв тільки 1 інструмент. Ось і доліз до найвужчого місця, сліди вже давно замело, а скелі - вкриті тоненьким шаром льоду і осипаються так, як на Кавказі. А в тому місці кулуару, який вже встиг перетворитись в камін, зацепок, кишеньок, ручок нема. Голі стіни. Треба вертатись. А друзі мої навіть дивитись не можуть в мій бік - як мені лізеться - настільки сильно мете сніг. З горем пополам і гострими відчуттями я повернувся до них і ми вирішили дюльферяти вниз: нема часу лазити, за кілька годин буде темніти та і погода не дуже. Або дуже навіть НЕ. Закрутивши петлю Абалакова на куску льоду ми спустились на подвійному шнурку спочатку до одної станції, потім до другої, а потім і до першої. “Земля!” не без радості сказав я, коли спустився вниз до нижньої частини Грашевого Ляду і подивився, як мете на мене fuga (завірюха по-словацьки).

Наступного дня один з наших поїхав додому у Львів і наш квартет перетворився на тріо. Гір видно не було, але ми вирішили сходити ще раз на Grashev l’ad, ну мало що.. Але ледве до нього дойшовши, по коліна і, де-не-де, по пояс в снігу та з опущеною головою, бо мело в 2 а то і в 3 рази більше, ніж день перед тим, ми повернули назад і вже за 2 години знов сиділи в нашому котеджі. Лазити в таку погоду неможливо точно, але тепер з’явилась ще і лавинна небезпека: всі водопади, по яких ми лазили знаходились за табличкою Lavynna terra і на карті, що в нас була, ті кулуари позначались, як місця сходу лавин. Тому наступного дня ми вирішили сходити розвідати новий район льодолазний - від містечка Tatranska Polyanka.

Поспавши на годину довше, ніж зазвичай (на електричку 7:52), ми закутались у все противітряне, що мали, включаючи окуляри, і приготувались до виходу. “Nastupna zastavka: Tatranska Polyanka” сказав залізний жіночий голос в словацькій електричці. Перша частина дороги видалась простою: ми йшли по машинній дорозі і, незважаючи на те, що сліди замітало за 50 метрів, а ми деколи зупинялись, щоб втримати рівновагу проти вітру, ми все-таки пересувались постійно і невдовзі побачили інформаційну дощечку із вказівниками: до Sliezkoi chaty ще 50 хвилин і стрілочка вбік від машинної дороги - в ліс. Трекінговий маршрут по коліно в снігу, щоб йому! Хоч йти стало легше, бо штормовий вітер вже не піднімав на тебе хмари свіжовипавшого снігу і навіть можна було роздивитись по сторонах. Не знаю, який чорт дьорнув нас піти в той ліс, а не по дорозі, але в результаті ми ще півтори години топтали собі татранську стежку. Але до дому ми таки дойшли. Ох що це був за дім! Це 5ти зірковий готель просто (і з цінами відповідними - мінімум за ночівлю - 35 євро з людини без їжі). Розташований зразу під найвищою горою у Високих Татрах - Gerlachovský štít’ом він вражає своїми розмірами. Але стоїть він посередині долини між горами і його обдуває так, що вітряна електростанція би там забезпечила половину Словаччини електрикою. Пригубивши по стакану глінтвейну і потрошки відслоняючи штору, і, дивлячись на пропливаючі повз нас снігові хвилі, під загальний сміх закривали її. Ми їли у барі мигдаль і жартували. Виходити назовні ніхто бажанням не горів. Ще через деякий час ми таки пересилили себе (ми збирались піти подивитись на місцеві водопади, а їх нараховувалось 4ри штуки + драйтулінгові маршрути) і вийшли з дому із міцними кам’яними стінами і майже зразу перехотіли шукати водопади. За 2 години ми вже їли сало у вітальні Pod Leson, а собака Ziwa ходила навколо і винюхувала його. Правда сала їй так і не перепало.

В останній день нам таки вдалося ще полазити не в лавинонебезпечному місці на 3+ частині тренажера. Ми добили цей водопад повністю і після нас там мало чого залишилось. Погода того дня покращилась: мороз щіпав за ніс і відморожував пальці на інструментах, а сніг падати і не збирався. В кінці дня циклон передумав, повернув свою чудо-татранську погоду, сніг і вітер, але нам-то було вже всерівно. Завтра ранком додому.


Сподобався пост?
Підтримайте блог!


comments powered by Disqus