Татранське льодолазіння. Частина 1
Posted by Taras Kushnir on January 11, 2013

Розповідь ця буде про 10ти-денну поїздку в Словацькі татри в цілях льодолазіння і дослідження нового для себе району.

Все почалось ще в листопаді, коли мій напарник по зв’язках кинув ссилку на сторінку “киевского клуба Вертикаль” про льодолазіння в Словаччині. Вже оговтавшись від цьогорічного Кавказу, я зацікавився в такій авантюрі. Пробігшись по кількох сторінках на зразок цього звіту, я оцінив приблизний бюджет, терміни і підписався на цьогорічний виїзд. І друзів своїх підбив. А з “Вертикаллю” їхати - здавалось доброю ідеєю: все-таки перший раз краще їхати з кимось, хто там вже був.

За довгі 2 місяці дискусій в емейл-розсилці бажаючих, картина вимальовувалась наступна. 30 людей, з яких половина льоду в очі на бачили, ще четвертина бачила раз і ще четвертина, яка хоч раз лазила. В останню частину входить і керівник цього виїзду, дехто Сергій Недосєков, про існування якого я дізнався власне з цієї розсилки. Було запропоновано створити 3 групи людей: 2 з інструкторами для повних новачків та просто новачків і самостійну групу без інструктора. Київський клуб взяв за основу деспотичну радянську систему по оплаті інструкторам підопічними дороги, проживання, харчування та зарплати, що відразу вирішило це питання для мене: я переписався в самостійну групу і, як виявилось потім, це було перше правильне рішення в цій поїздці. Все-таки недарма я перед тим прочитав Mark Twight “Extreme Alpinism” та Will Gadd “Ice & Mixed Climbing - Modern Technique”.

Ще наш керівник групи (в якого в профілі на G+ написано “суровий горосходжувач”) зовсім не збирався займатись проживанням, безпроблемність якого він нам обіцяв десь на початках. Ба, навіть потім відправив листа “потрібні добровольці, в мене нема часу, бла-бла-бла”. В той час я сказав свому другу: “якщо добровольця не буде за тиждень, на вихідних я сам подзвоню за даним Недосєковим номером в словацький альпіністський клуб Vysoke Tatry”. Добровольця не було, а на вихідних подзвонити я забув, але в понеділок ми таки зібрались і почали дзвонити. Додзвонитись майже не вдавалось, весь час пропадав зв’язок. Нашвидко погугливши, я знайшов того пана (“905 640 518 Stanislav” - все, що ми знали про нього - і що знайшов http://hory.sk/skov/другий результат в гуглі), його емейл і ми з другом написали йому листа: “Доможіть знайти ночівлю, ми бідні українські альпіністи тощо”. Станіслав перенаправив нас до декого пана Мілана (наголос на “і”) і подальший діалог ми вели вже з ним. На відміну від нашого керівника, Мілан виявився дуже компанійським, лояльним і добрим власником котеджу Pod Lesom, що під Високими Татрами. Ми домовились з ним за доволі адекватну ціну 20 євро ніч разом із сніданком та вечерею (хоча в результаті вийшло ще дешевше - 12 проживання, 1 - екологічний збір, 2 - сніданок, 3 - вечеря).

Напозичавши льодобурів і прикупивши на останній чорній п’ятниці льодових інструментів Petzl Quark, я спакував всі речі в свій рюкзак: вийшло 28кг. Лиш би ходити з ним поменше! Перша частина дороги - Львів-Мукачеве пройшла спокійно. Ужгородський поїзд за ніч довіз нас до Мукачеве, де нас чекав автобус, який ми відразу завалили своїми сумками - не я один віз великий рюкзак. За деякий час ми доїхали до границі із Словаччиною, де досить швидко нас перевірили наші “козаки прикордонні” та словацькі побратими. Наступна зупинка за 20хв - супермаркет Tesco. Із задоволенням відвідавши місцевий туалет і прикупивши якісь дрібнички на дорогу, ми поїхали далі, тепер вже кусок дороги був не дуже то і маленький. Фактично, ми проїхали всю Словаччину. Кількість снігу росла прямопропорційно відстані від Мукачево. Якщо спочатку снігу не було взагалі, то тепер, на нашу радість, він почав з’являтись. Сонце відбивалось від нього у всі боки, а ми тільки раділи: в горах погода.

Машина зупинилась перед будиночком із написом Penzion “Pod Lesom”, що в хуторочку Pod Lesom, яке є частиною містечка Dolny Smokovec (а ще в них є міста Horny Smokovec, Stary Smokovec та Novy Smokovec, які рядом розташовані. туговато в них з фантазією?). Хуторочок це тільки по розмірах. Котеджі та вілли там цілком сучасні. Поселившись та познайомившись із Міланом, якого ми знали лише із електронної переписки, ми впали на зручні дивани у просторій вітальні. За деякий час нас розприділили по номерах і, не знаю, як інші, а в мому двомісному номері ми з дівчиною відразу порозкидали всю спорягу по підлозі, шафі, дивані і з чистою совістю впали на ліжко відпочивати після дороги - цю ніч в поїзді не спали і в результаті вже довго на ногах. Частина людей зробила так, як ми, а інші поїхали на якийсь місцевий фестиваль, який проводить раз на рік. В результаті, про це рішення я теж не пошкодував, бо на фестивалі нічого особливого не виявилось: це був просто великий базар.

Наступного дня - на водопад. А ми жили в долині і, щоб добратись до села під горами, треба проїхати на електричці 2 зупинки (3 кілометри) в таке собі приємне містечко Stary Smokovec. Розклад електричок: 6:28, 6.52 (тільки по будніх), 7.52. До 6.28 та після 7.52 не дивились, бо нема сенсу: сніданок подають від 6ї години. Тому наш вибір - 6:52.  Проїзд за 3-6км коштує 1 євро. В горах з невеликою густиною розкидані гірські хати з приблизно такими ж цінами та в 2 рази меншим комфортом, ніж внизу. Добравшись за 10хв в Старий Смоковець, ми звідти топали по не сильно стрімкій дорозі годину в першу з “високогірних хат” Bilikova chata. А звідти вже або у Velka Studena dolyna або в Mala Studena dolyna ще годину. В кожній з них є десь 5-8 водопадів різних категорій складності (в інших татранських долинах є інші водопади). Інфа про водопади: гайд, фотки і карта водопадів.

Перший день ми побували на водопаді, який у гайду описаний як Trenazer, але потім виявилось, що там є водопадик категорії 2+ (власне тренажер) та ще один водопад категорії 3 або 3+ (про категорії можна почитати на сторінці із фотографіями кожного водопаду на tatry.nfo)

Тоді я перший раз проліз із нижньою страховкою водопад. Було, звичайно, цікаво. Завішавши верхню страховку, ми лазили цілий день на тому водопаді, а також збоку на сусідньому, де теж була верхня страховка і лазив вищезгаданий Сергій Недосєков із своїм напарником та двома дівчатами. Взагалі вважається, що тренажер - це місце для тренування новачків, але своїх новачків Сергій відправив з інструкторами на водопад із кутом до 60 градусів із 4х годинним підходом в 1 бік, на якому вони всі полазили по 1 разу, невідомо для чого. Ми вирішили, що таким чином він хотів собі потримати тренажер безлюдним, щоб розімнятись самому. А діло було цікаве, бо коли ми прийшли на тренажер і почали вдягати спорягу і вішати залізо, прийшла компанія Сергія і теж почали вдягатись. Хитро посміхаючись під своїми харизматичними рудими вусами, Сергій сказав, що “оскільки я пролізу всерівно скорше за вас, ви не хочете, щоб я завішав вам верхню страховку?”. Я живо відгукнувся на цю пропозицію, оскільки перші кілька днів лазити з нижньою в моїх планах зовсім не було, і ми стали чекати, поки КМС Недосєков вдягнувся, розвішав бури і поліз на той водопад, що 3 чи 3+. Перші 3 бури він ліз хвилин 20, 2 рази віддихаючи та жаліючись нам, хто стояв внизу, що “бури погано крутяться”, “я вже рік не лазив”, “повишу - відпочину”. Нарешті мені це діло надоїло і поки Сергій доліз свій водопад, я заліз збоку той простіший, але свій перший водопад із нижньою страховкою і спустився вниз.

Коли ми повернулись в нашу хату, послухали справді сумну історію наших двох друзів, які ходили в групі з інструктором про їх звитяги цього дня і посміялись з них. По-дружньому :). Того ж вечора вони від послуг інструктора відмовились, але Сергій Недосєков сказав, що на дорогу інструкторам їм скидатись прийдеться всерівно і за день занять (по 1 разу пролізли) скидатись треба буде так само (вийшло щось 38 євро, здається, з кожного). Від того дня ми ходили лазити всі четверо, крім дня, коли моїй напарниці нездоровилось і ми двоє відпочивали дома.

На наступний день ми добре поснідали і зібрались на наш наступний водопад у Великій Штуденій долині. Ой, щось я заговорився. Добре поснідали?! На сніданок в нас був шведський стіл із всеможливими варіантами зробити бутерброди з паперової ковбаси і твердого сиру товщини листка із зошита або муслі з молоком. Так що снідали ми зовсім навіть не добре і дома, коли я зважився, побачив, що скинув 2кг. Правда, це був хороший сніданок за ту ціну, яку ми за це платили, а саме 2 євро. Але бутерброди мені поки їсти не хочеться. Аж ніяк…

Дойшовши по дорозі до Білікової хати, ми звернули наліво повз табличку “Pozor!” (це “Увага!” по-словацьки). В написі по-англійськи було сказано “Potential danger of Rolling Stones!” і мозок відразу добавив “Beatles, Scorpions та Abba”. Пройшовши іншу табличку “Pozor! Lavynna terra!” ми почали йти дуже красивою лісовою стежкою хвилин 40 до водопаду Veverkin l’ad.

Водопад цей був 4ї категорії. 20 метрів 80-90 градусного льоду (коли лізеш по ньому, то здається, що всі 90), 10 метрів 70-80 градусного і потім кусок з виположенням аж до станції на гаках в скелі. Побачивши словаків знизу, які починали лізти в обхід водопаду, ми наївно подумали, що скористаємось їхнім шнурком і завішаємо собі верхню сраховку. Але не тут то було і словаки собі почимчикували і далі в обхід - вони лізли альпіністський маршрут на Slavkovský štít - гору, з якої власне є багато струмків і багато водопадів. Ще трошки померзнувши, ми зрозуміли, що словак нам годі чекати і вирішили завішати знизу. Точніше, чекати надоїло мені і набравши споряги, ми перемістились у льодову печеру між водопадом та скелею. Краса:

Страхували з самої печерки. В саму печерку добратись теж було не дуже легко, треба було проходити біля скелі по дуже і дуже тонкій стежці - хотілось страхуватись на тій скелі, а закладки і френди я забув дома у Львові. Навіть не забув, а просто не брав. Але там більше підійшов би якір від krukonogi (замість якого ми зробили перила на інструменті льодовому в скелі і бурі, закрученому з другого боку в лід). Від лазіння по тому льоді з нижньою я отримав ні з чим не зрівнянні емоції: в двох радянських титанових бурів загнулись зуби (один з них ще й впав вниз), в іншого - почало прокручуватись вушко, одну відтяжку я скинув вниз. Титанові бури ледве вкручувались в той лід, а 1 бур Petzl, який в нас був і 2 Grivel - заходили без проблем. Долізти до пробитих станцій в скелі мені б не вийшло - замалий шнурок. Словом, доліз поки хватало шнурка (20-25 метрів), там зробив станцію на 3х точках, пристрахував станційний карабін четвертим буром, і спустився вниз.  Завішавши цей водопад, ми лазили скільки могли і отримали на ньому багато емоцій, бо цей водопад був такий вертикальний і справжній, як на фотографіях із книжок по льодолазінню.

Стомлені і щасливі, ми повернулись в наш скромненький, але зручний номерок by electric tram, як словаки називають свою електричку, яка назад із Старого Смоковця йде в сторону Попраду кожну годину, починаючи від 09:03 і аж до вечора.

Потім був новий рік, святкова вечеря за 12 євро, неймовірної краси салюти з кожного третього будинку у всіх містах навколо Pod Lesom, де ми жили - справді класне видовище. Просто від льодолазіння новорічного настрою майже не було, а от салюти повернули все “на круги своя”! Новий рік явно вдався. Наступного дня ми не лазили, а вирішили піднятись на Lomnitský štít (друга за висотою гора в Татрах) на підйомнику - зробити собі день відпочинку і заодно побачити щось нове. Але непогода, яка наближалась, дала про себе знати сильними вітрами і всі підйомники на штіт не працювали. Тому той день ми матрасили чорним матрасом, зате побачили містечко Tartanska Lomnica. Але без пригод не обійшлось. Ми не встигали на наш поїзд, на який треба купити білети завчасно і забігли в нього просто так, а тут - вперше за весь час зразу підійшов до нас контоль. Треба ж таке! Ну, валяння дурня пройшло і ми не заплатили штраф 30 євро з кожного, а всього лиш за білети по 2.5 євро. На чеку так і писало: “вартість білетів” - 3 євро (нас їхало троє, інший наш боєць на лижі поїхав) і 4.50 - якась фігня. Що за фігня ми так і не зрозуміли.

Зате погуляли в Ломніці, а потім поїхали на іншу гілку електричок - в містечко Попрад. В Попраді ми вирішили поїсти в якомусь барі чи ресторанчику. Класно, що вони ціни ззовні вішають і ми підібрали для себе містечко по наших і їхніх можливостях (далеко не всі заклади були відкриті 1го січня). Там і відбулось знайомство із “татранськими” речами. “Татранський салат”, який спокусив своєю назвою, виявився банальним салатом з капусти, а “Tatra dumplings with cabbage” - резинові вареники з капустою. Відтоді, напевно, ми і вирішили, що все татранське - якесь неправильне. Негустий сніданок бутербродами в нас став називатись татранським. Як і душ без тримачки для душа в номері. Не кажучи вже про “татранський чай” - національний спиртний напиток 52 градуси.


Сподобався пост?
Підтримайте блог!


comments powered by Disqus