Про що я говорю, коли я говорю про Безенги [Частина друга і остання]
Posted by Taras Kushnir on September 9, 2013

Потрапивши на Джангі-Кош, першим ділом хапаєшся за фотоапарат. Перед тобою, як на долоні, сама Безенгійська стіна, яка зблизька не виглядає вже такою грізною та вертикальною, але захоплює своєю величчю. Рівно як і гігантський Безенгійський льодовик. Тепер хоча би я знаю, звідки в нього ноги ростуть. Тепер я знаю як виглядають гори Джангі-Тау та Шхара, про які я стільки чув від бувалих альпіністів.

Після розкладання табору та невеликого відпочинку, ми зварили вечерю і їли, насолоджуючись видом заходу сонця за Безенгійською стіною. А вид цей врізається в пам’ять, напевне, назавжди. Завтра - на маршрут. Пік Селли, 3А, сніжно-льодовий. Підйом в 3й ночі. Вихід на маршрут - в 4й. Після важкого підходу мені вдалось заснути в 2й ночі - проспав годину. На сніданок ми робили канапки з сиром фетою та салом. І чай з халвою. Підхід під Селлу відчувався тяжкувато після підходу на Джангі-Кош. Я б за те, щоб зробити день відпочинку після такого підходу. Сам вихід на гребінь перед піком Селли - сніг та фірн. Безкінечне тропіння, задишка. І ось нарешті вихід з цього ранкового пекла на плоску ділянку гребня. Падаю на рюкзак і тішусь “все закінчилось!”. Але це, на жаль, не так.. Попереду - ще кілька непоганих підйомів по сніжному гребеню. Навіть є кусочок по розвалених скелях. Ще підйом і ось вона - вершинна шоколадка. Спустившись з Селли в сусідню ущелину, я і не підозрював, який нас чекає спуск. Ми назвали його “найлегший в світі спуск”, який тривав добрі дві з половиною години загалом і включав пересування по напівзакритому льодовику (падіння в тріщини в комплекті) та по полях сипухи та мого нового улюбленого виду рельєфу - сипухи на льоді.

Коли ми нарешті доповзли до наметів біля Джангі-Кош, самі не вірили, що ми вже там. Навіть тяжко сказати, що було тяжче: підйом по снігу чи довжелезний спуск. Вечеря і в спальник. Завтра - Башхаауз, а до нього топати не в порівняння довше. Цього разу вдається більше поспати. Ранком ліхтарик освітлює зовсім трошки повної темряви навколо намету. В повітрі літає якийсь пил і загалом дуже холодно. Швидше розпалювати пальник! Тішить відчуття, що вдалось поспати. Здається, я тоді спав навіть всі 5 з половиною годин. Збори, закидаю останні речі в рюкзак і вирушаємо. Помалу, навіть дуже, але постійно рухаючись вперед і вверх, сонливість і, найважливіше, холод проходять. Тяжко шукати наступний “тур”, бо мій ліхтарик не стягує світити далі, ніж 5-10 метрів, але ми просуваємось вперед і вже вийшли до вчорашнього повороту через льодовик до Селли. переходимо далі, на наступний льодовик. Проходить 5ть годин, проминають під ногами сніжні підйоми та льодовики, а ми ще навіть не вийшли на сам маршрут. Інструктор свариться, що ми йдемо як черепахи (хоча потім спілкуючись із Зоєю, дізнаюсь, що вони сходили цей маршрут за 17 годин і були щасливі повернутись за світла, а не за 10 годин, як ми). Ми від цього швидше йти не будемо, але настрій стає гіршим. Нарешті перший жандарм і.. ще 3 години пересування по сніжному гребеню, з-під якого виринають скелясті виступи, які складаються чуть більше, ніж повністю із розвалюхи. Такого скелелазіння не побажаю жодному знайомому мені скелелазу. Та і не лазіння це взагалі. Це балансування на кішках і льодорубі по рельєфу помираючих від сонця та вітру гір. Спускаємось із вершини і йдемо на “найлегший в світі спуск”. Лиш би дійти! Попереду - день відпочинку. Чесно заслужений, очікуваний і жаданий.

Деколи так буває, що плани збуваються на 100% повністю. А деколи - буває, що ні. План на цей вихід під Безенгійську стіну виконувався як годинник: день непогоди припав на день відпочинку, як і планувалось раніше, тому ми не втратили жодного дня. В день відпочинку, який за сумісництвом був днем непогоди, часами падав сантиметрового діаметру град, а часами - просто ревів вітер і зривав лавини з грузинського боку Безенгійської стіни. Ввечері погода стала стабільнішою і ми зібрались за вечерею із спагеті, томатної пасти, пармезану, майже справжнього м’яса та прованських трав. За цією божественною трапезою обговорювали цілком земні справи: інструктор казав, що жоден з нас не може ходити на трійки і ми завтра йдемо на Дихніауш 2А для того, щоб вчитись точки ставити. Як потім ми обговорювали за вечерею з Аділбі в базовому таборі, на тій 3А, де ми не вміли точки ставити, страховка взагалі відбувається за гребінь, а не точки, тому зауваження інструктора по факту точні, але в контексті маршруту спірні. Тим не менше, наступного дня ми буквально за 4 години сходили повністю на маршрут і провели сніжні заняття. За іронією долі в керівника зборів, в якої, як виявилось (за неперевіреною інформацією), за 5ть років на Кавказі не було сніжних занять (і які вона сподівалась пройти з інструктором, з яким вони достатньо сильно поріднились) їх не було і цього року, оскільки в день Дихніаушу через болі в животі їй прийшлось повернутись додому.

Гори сходжені, продукти з’їджені, ми в дощ йдемо додому в базовий табір. Спочатку влаштували конкурс віршів: всі по-черзі розповідали вірші напам’ять українських та російських класиків. Потім співали пісень. А потім практично бігли по льодовику, перестрибуючи великі і малі тріщини, недбало ставлячи ноги на ділянці, схожій на центральну морену і потім петляючи заплутаними стежками бокової морени. Все це ми зробили за досить непоганий час - чуть менше трьох годин. Враховуючи відстань і наші рюкзаки, ми цим пишаємось.

Після ґрунтовного відпочинку внизу, ще було багато “цікавого”. Перепетії за те, чи піде інструктор з керівником зборів на гори, якій треба їй для розряду, чи піде він з іншим нашим розрядником, який, як виявилось в кінці, приїхав не просто так в гори ходити, а для роботи розряд виконати. Спори про погляди на альпінізм та багато чого ще. Але це вже зовсім інша історія..


Сподобався пост?
Підтримайте блог!


comments powered by Disqus