Про що я говорю, коли я говорю про Безенги [Частина перша]
Posted by Taras Kushnir on August 29, 2013

Гостра бритва знімають смуга за смугою п’ятиденну щетину. Пройшло вже 3 дні, відколи я повернувся з Кавказу, але, на диво, побритись вдалось тільки зараз. В організмі приємне відчуття - я тільки закінчив невелику пробіжку, прийняв душ і повний бажання розповісти про те, що зі мною сталось за останній місяць.

Цілий довгий рік я і мої друзі чекали дня, коли ми зберемо наше спорядження і подамося в Безенги. Знову. Минулого разу всі отримали стільки емоцій, що їх стало на рік, як не більше. До цієї поїздки старанно готувались і в плані спорядження, і в плані фізичної підготовки, і в плані теоретичної. Я їхав з повними штанами бажання побачити не тільки гори, але і чого були варті тренування, яким я присвятив чимало часу.

Наша поїздка почалась з того, що одного чудового дня в кінці весни чи на початку літа у Львові 20 людей були записані в “білий список” тих, хто планує їхати. Підготовка пішла. Ми почали збирати гроші для того, щоб купити новий клубний намет Red Fox Team Fox. Шукали інструкторів та рахували наші клубні льодобури. Нарешті, коли залишилось днів десять до поїздки виявилось, що: з найрізноманітніших причин їде тепер лише 10 людей; нам не вистачає близько 700 грн на намет, який коштує 4000;  в нас немає інструктора та є тільки  клубні льодобури; новачки і розрядники добираються окремо, а керівник зборів хоче відмовитись від керівництва.

Як би там не було, через деякий час всі, хто залишився, якимось чином поїхали в напрямку Кавказу. Було нас всього троє третьорозрядників і двоє другорозрядників. Ми попрямували у сам табір. По дорозі ми не могли натішитись особливостями місцевого дорожнього руху. На дорозі було три смуги, розділені двома білими лініями на дорозі плюс ще дві білі лінії на узбіччі. Місцеві водії напевно мають своє розуміння призначення тих білих ліній, тому що по всій дорозі, від П’ятигорська і до повороту на Безенги, машини їхали якраз по білих смугах. По всіх чотирьох. Навіть по крайніх, їдучи однією половиною машини по шосе, а іншою - по невеликому бездоріжжю за узбіччям..  В сам табір Безенги добрались загалом успішно, час від часу виходячи з машини і штовхаючи її під гору, а часами і переходячи невеличкі річечки вбрід по льодяній (без перебільшення) воді. Коли ми доїхали до самого АУСБ, почався досить сильний дощ і ми розкладали свої намети під ним. В той перший день з гарячого липневого дня внизу я спустився на грішну землю на верху у босоніжках і за час, поки ми вивантажились і розклались табором, встиг добряче змерзнути в ноги і простудитись. Я з цього сильно не сумував, бо я був у місці, в яке хотів потрапити цілий рік. Погода була робоча. Друзі були поряд. Чого ще можна бажати?

В той вечір, вечір дощу, ми почали складати наші плани сходжень за кружками гарячого чаю. Було вирішень відкритись на якійсь шістці, потім сходити п’ятірку, четвірку, трійку, двійку. Сходити на акліматизацію якусь відкривашку 1Б, повернутись в Україну, отримати значок Альпініста, з’їздити на скелі Довбуша на скельні заняття, сходити на Говерлу зимою, потім прослухати лекції в клубі, і покинути альпінізм. Жарт.

В той же вечір ми вирішили наступного дня сходити так зване “кільце Саратова” - вихід до суддєйських ночовок, перехід по льодовику Кундюм-Міжирги на другий бік і спуск по іншій морені через поповські ночовки до табору. На цьому порішили і на наступний ранок у восьмій я вже розмішував в гідраторі електроліти SIS, який я достатньо набрав із собою на виїзд. Для акліматизації взяли з собою понести наверх пальник-баняк, щоб чаю зробити, кішки і ще якесь дрібне спорядження. Зайшли ми досить швидко, а головне - легко. Так легко мені ще не йшлось. Так, не було рюкзака. Так, не був сильний підйом. Але колосальна різниця із минулим роком відчувалась, коли ми ходили на акліматизацію на Міссес-Кош. На суддєйських ночовках зробити чаю нам не вдалось, оскільки пересох струмок, з якого всі брали воду. Як нам сказали - це літо було найхолодніше за останні 20 років. В горах холод і випала рекордна кількість снігу. Багато скельних маршрутів стали комбінованими.

По приходу в табір вирішили піти на скельні заняття наступного дня. Так і зробили. Хоча заняття ми проводили, здається, цілих 2 дні. Один лазили в скельниках, а інший - ІТОшили та лазили у вібрамах. Коли пішли на ІТО, помітили, що забули кліфу. У Львові.. Зате через хвилин двадцять у нас вже була саморобна кліфа з моїх двох ременів із замками Rock’n’Lock. Десь в той же час почались перші конфлікти - міжусобиці між старшорозрядниками. А потім і з нами, розрядниками, щодо оплати інструктора, якого знайшла керівник зборів для нас (чи, як потім виявиться, може й для себе). Як би там не було, а інструктора нам все ж знайшли. І виявився ним не аби-хто, а Максим Сотник, напарник Сергія Нєфьодова з минулорічного проекту “Зірки Безенги за 25 днів” (сходити на всі гори, що є в регіоні). Максим закінчив школу інструкторів цього року і його знання відповідали цьогорічним стандартам UIAA, що було приємним бонусом. Останнім часом прірва між радянською системою навчання альпінізму і сучасними поглядами стала настільки великою, що мене дивує, як деякі люди її всіма силами не помічають.

Перед поїздкою останнє цікаве, що я прочитав, була книга Climbing: Self-Rescue (Само-спасіння [в двійці]). Книга Endorsed by the UIAA та взагалі купа нової, цікавої та корисної інформації. Виявилось, що на школі інструкторів, крім всього іншого, викладали велику частину сучасного self-rescue, тому книгу була прочитана дуже вчасно: із різних занять по спасах я розпитував подробиці, але загалом все сходилось.

У Безенгах проживає та працює близько трьох десятків інструкторів, які умовно поділені на 2 табори: інструктори-фанати радянської системи (у всьому) та інструктори з більш сучасним підходом. Насправді цікаво поговорити і з тими, і з тими. Почувши дві різні аргументації та точки зору, можна вияснити більше, ніж з одної точки зору.

Після різних занять із tandem rapelling, різних поліспастів, відпрацьовування витягування із тріщини в уявному льодовику на траві та інших, ми почали складати наш план по відкриванню і тут знову думки розділились. Я категорично не хотів йти на пік Брно по 1Б (цитата із гайду 2008го року “гора, которую альпинисты любовно называют кучей Брна” говорить сама за себе), але ми схилились до цього варіанту, щоб допомогти відкритись одному новачку, який через “горняшку” не зміг піти на свою відкривашку, а йти з нами на двійки йому не можна. Брно по плану мало бути після дня з хвостиком льодових занять.

На цей виїзд я взяв із собою 24 батончика SIS Go Bar для того, щоб пробувати їх їсти, як радять деякі сучасні автори, постійно на маршруті. По два для мене та напарниці на 1 маршрут. В результаті якраз виходить 5ть гір + 4 бонусні батончики. Задум був хороший, але, як виявилось, тільки теоретично.

Забув я тільки згадати, що керівник зборів ходила з нами на всі заняття, скельні, льодові, спаси та відкривашку. Так сталось, що їй потрібно здати екзамен із самоспасіння для того, щоб табір міг її випустити ходити в двійці, а сучасних знань в неї багато не було. Факт нами між собою був сприйнятий не особливо позитивно, оскільки в нас вже були фінансові конфлікти в плані оплати інструктору, а тепер додався ще один “заєць”. Інструктор - молодий хлопець, а тут “курсант” зовсім не по-курсантськи себе поводить, як з неї після цього знімеш гроші? Тим не менше, тримаючи своє обурення цим питанням між собою, наше тріо третьорозрядників почало збирати продукти для виходу для всіх на Джангі-Кош - найдальший підхід у Безенги (найтяжчий - “3900”, але цей теж достойний).

Маршрутні листи підписані, речі майже зібрані. Як завжди, із деяким запізненням до запланованого часу виходу, ми таки вирушили з табору до Безенгійсього льодовика, який є найбільшим на Кавказі, і, за різними даними, має довжину від 13 до 20+ км. Попереду - мінімум шість годин не зовсім легкого трекінгу. Шлях дається нелегко. Електроліти допомагають, але шлунок вони не наповнюють. Вже невдовзі після Міссес-Кош я відчуваю, що непогано було би щось і з’їсти, але наступний прийом їжі - в кінці Безенгійського льодовика.

Далі читайте в частині другій.


Сподобався пост?
Підтримайте блог!


comments powered by Disqus