Про що я говорю, коли я говорю про Безенги [Частина друга і остання]

Потрапивши на Джангі-Кош, першим ділом хапаєшся за фотоапарат. Перед тобою, як на долоні, сама Безенгійська стіна, яка зблизька не виглядає вже такою грізною та вертикальною, але захоплює своєю величчю. Рівно як і гігантський Безенгійський льодовик. Тепер хоча би я знаю, звідки в нього ноги ростуть. Тепер я знаю як виглядають гори Джангі-Тау та Шхара, про які я стільки чув від бувалих альпіністів.

Після розкладання табору та невеликого відпочинку, ми зварили вечерю і їли, насолоджуючись видом заходу сонця за Безенгійською стіною. А вид цей врізається в пам’ять, напевне, назавжди. Завтра – на маршрут. Пік Селли, 3А, сніжно-льодовий. Підйом в 3й ночі. Вихід на маршрут – в 4й. Після важкого підходу мені вдалось заснути в 2й ночі – проспав годину. На сніданок ми робили канапки з сиром фетою та салом. І чай з халвою. Підхід під Селлу відчувався тяжкувато після підходу на Джангі-Кош. Я б за те, щоб зробити день відпочинку після такого підходу. Сам вихід на гребінь перед піком Селли – сніг та фірн. Безкінечне тропіння, задишка. І ось нарешті вихід з цього ранкового пекла на плоску ділянку гребня. Падаю на рюкзак і тішусь “все закінчилось!”. Але це, на жаль, не так.. Попереду – ще кілька непоганих підйомів по сніжному гребеню. Навіть є кусочок по розвалених скелях. Ще підйом і ось вона – вершинна шоколадка. Спустившись з Селли в сусідню ущелину, я і не підозрював, який нас чекає спуск. Ми назвали його “найлегший в світі спуск”, який тривав добрі дві з половиною години загалом і включав пересування по напівзакритому льодовику (падіння в тріщини в комплекті) та по полях сипухи та мого нового улюбленого виду рельєфу – сипухи на льоді.

Коли ми нарешті доповзли до наметів біля Джангі-Кош, самі не вірили, що ми вже там. Навіть тяжко сказати, що було тяжче: підйом по снігу чи довжелезний спуск. Вечеря і в спальник. Завтра – Башхаауз, а до нього топати не в порівняння довше. Цього разу вдається більше поспати. Ранком ліхтарик освітлює зовсім трошки повної темряви навколо намету. В повітрі літає якийсь пил і загалом дуже холодно. Швидше розпалювати пальник! Тішить відчуття, що вдалось поспати. Здається, я тоді спав навіть всі 5 з половиною годин. Збори, закидаю останні речі в рюкзак і вирушаємо. Помалу, навіть дуже, але постійно рухаючись вперед і вверх, сонливість і, найважливіше, холод проходять. Тяжко шукати наступний “тур”, бо мій ліхтарик не стягує світити далі, ніж 5-10 метрів, але ми просуваємось вперед і вже вийшли до вчорашнього повороту через льодовик до Селли. переходимо далі, на наступний льодовик. Проходить 5ть годин, проминають під ногами сніжні підйоми та льодовики, а ми ще навіть не вийшли на сам маршрут. Інструктор свариться, що ми йдемо як черепахи (хоча потім спілкуючись із Зоєю, дізнаюсь, що вони сходили цей маршрут за 17 годин і були щасливі повернутись за світла, а не за 10 годин, як ми). Ми від цього швидше йти не будемо, але настрій стає гіршим. Нарешті перший жандарм і.. ще 3 години пересування по сніжному гребеню, з-під якого виринають скелясті виступи, які складаються чуть більше, ніж повністю із розвалюхи. Такого скелелазіння не побажаю жодному знайомому мені скелелазу. Та і не лазіння це взагалі. Це балансування на кішках і льодорубі по рельєфу помираючих від сонця та вітру гір. Спускаємось із вершини і йдемо на “найлегший в світі спуск”. Лиш би дійти! Попереду – день відпочинку. Чесно заслужений, очікуваний і жаданий.

Деколи так буває, що плани збуваються на 100% повністю. А деколи – буває, що ні. План на цей вихід під Безенгійську стіну виконувався як годинник: день непогоди припав на день відпочинку, як і планувалось раніше, тому ми не втратили жодного дня. В день відпочинку, який за сумісництвом був днем непогоди, часами падав сантиметрового діаметру град, а часами – просто ревів вітер і зривав лавини з грузинського боку Безенгійської стіни. Ввечері погода стала стабільнішою і ми зібрались за вечерею із спагеті, томатної пасти, пармезану, майже справжнього м’яса та прованських трав. За цією божественною трапезою обговорювали цілком земні справи: інструктор казав, що жоден з нас не може ходити на трійки і ми завтра йдемо на Дихніауш 2А для того, щоб вчитись точки ставити. Як потім ми обговорювали за вечерею з Аділбі в базовому таборі, на тій 3А, де ми не вміли точки ставити, страховка взагалі відбувається за гребінь, а не точки, тому зауваження інструктора по факту точні, але в контексті маршруту спірні. Тим не менше, наступного дня ми буквально за 4 години сходили повністю на маршрут і провели сніжні заняття. За іронією долі в керівника зборів, в якої, як виявилось (за неперевіреною інформацією), за 5ть років на Кавказі не було сніжних занять (і які вона сподівалась пройти з інструктором, з яким вони достатньо сильно поріднились) їх не було і цього року, оскільки в день Дихніаушу через болі в животі їй прийшлось повернутись додому.

Гори сходжені, продукти з’їджені, ми в дощ йдемо додому в базовий табір. Спочатку влаштували конкурс віршів: всі по-черзі розповідали вірші напам’ять українських та російських класиків. Потім співали пісень. А потім практично бігли по льодовику, перестрибуючи великі і малі тріщини, недбало ставлячи ноги на ділянці, схожій на центральну морену і потім петляючи заплутаними стежками бокової морени. Все це ми зробили за досить непоганий час – чуть менше трьох годин. Враховуючи відстань і наші рюкзаки, ми цим пишаємось.

Після ґрунтовного відпочинку внизу, ще було багато “цікавого”. Перепетії за те, чи піде інструктор з керівником зборів на гори, якій треба їй для розряду, чи піде він з іншим нашим розрядником, який, як виявилось в кінці, приїхав не просто так в гори ходити, а для роботи розряд виконати. Спори про погляди на альпінізм та багато чого ще. Але це вже зовсім інша історія..

Published by Taras Kushnir

Taras Kushnir

“Make visible, what without you, might perhaps never have been seen.”

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *