Життя в епоху змін

“Не дай Вам Бог жити в епоху змін”. Древня китайська мудрість

chamonixНасправді тяжко сказати, коли все це почалось, але можна сказати, що все загострилось в серпні 2014 року. Я був тоді у маленькому французькому містечку Шамоні в Альпах. Альпіністський виїзд закінчився, напарники вже поїхали і в кемпінгу я коротав лічені дні до рейсу додому. Вдень я читав книжки і новини з інтернету або гуляв по містечку. Останні кілька днів йшов дощ і мої маршрути пролягали лише від намету до альтанки і назад. Під альтанкою не капало і з перебоями тягнув місцевий вай-фай, яким користувалось занадто багато людей одночасно.

Того дня я встав годині так в дев’ятій і поснідав, як завжди, вівсянкою з сухофруктами. Небо, як і день до того, було затягнуте і накрапав легкий дощ, який вже давно надоїв. Я дойшов до альптанки на автоматі, заварив дешевий чай, який купив в супермаркеті Carrefour і включив на телефоні вай-фай. Зверху екрану відразу блимнуло повідомлення про новий email: дома мене чекає повістка з військкомату.

На сході України заворушення часів Майдану переросли у справжню війну з Росією. Кількість добровольців “за праве діло” просто “зашкалювала”, тому призивали і офіцерів запасу, і просто кого попало. Якщо забути про можливість отримання травми або й чого гірше, мені просто не посміхалась перспектива викидати кілька років свого життя задля інтересів правлячих кіл. Тим паче, що російськомовні бандити у владі просто змінились англійськомовними. Тим паче, що мені й Донбас-то ніколи не подобався. Донбас – такий, Донбас – сякий. Донбас “кормить” всю Україну. Донбас знову зіпсував статистику виборів. Я б зовсім не хотів воювати за те, щоб він не відокремився. Я навпаки був би тільки за.

*

Отже, мені таки прийшла повістка. Впродовж ще кількох днів працівники жеку, на яких делегували вручення повісток, і самі заглядали додому. А ще одного разу прихопили з собою участкового. Повертатись жити додому було небажано і найлегшим варіантом було з’їхати жити на квартиру. Мені цього і так хотілось років від 19ти, правда з інших причин, і бракувало тільки такого стусана від долі (ну і квартири теж бракувало). В той же день я написав всім друзям, знайомим і колишнім співробітникам – може хтось здає квартиру або знає когось, хто здає. Також кілька людей паралельно зі мною почало допомагати шукати мені квартиру в інтернеті. Через день моя колишня одногрупниця Айрін скинула 2 варіанти. Обоє були досить дорогі, але нічого кращого знайти за такий обмежений час не вдалось. Я скинув номери власників Джулії, яка була в цей час у Львові, і вона домовилась за оглядини.

Підійшов очікуваний день мого від’їзду. Закон підлості, як завжди, працював на відмінно. Дощ, який мені надоїдав останніми днями, в день від’їзду закінчився: від ранку всі засніжені піки було прекрасно видно на фоні безхмарного неба. Я купив за 30 євро білет на автобус у Женеву і покинув Шамоні, до якого встиг звикнути. За півтори години автобус, водієм якого, до речі, була жінка, довіз мене до центру Женеви і ще через 15 хвилин – до зупинки біля аеропорту із написом “Departures” (“Відліт”). Я вийшов, вийняв з багажника автобуса баул і рюкзак і пішов всередину. Аеропорт Женеви – настільки великий, що якби не горизонтальні ескалатори, мені би не вдалось добратись до мого ґейту 233 вчасно. Коли почалась посадка, виявилось, що додому я летітиму таким же маленьким бізнесовим літачком з двома сидіннями в ряді, як і вперед.

На жаль, в Києві того дня періщив дощ, а мій рейс Женева-Львів якраз пролягав через Київ. В кращих традиціях аеропортів, багаж з літаків недбало скидали з багажного відсіку в загальну купу, а потім тримали на відкритому повітрі, поки водій маленького поїзду з багажем не сяде за кермо. Баул Mountain Hardwear на 90 літрів таким скиданням продірявили в кількох місцях. Я з жалем дивився через великі вікна залу очікування в Києві, як дощ тяжкими хвилями обрушується на летовище, літаки та багаж. Десь там, де гора сумок, всередині мого баулу 60 метрів синенької мотузки Mammut жадібно вбирали дощову воду. В залі очікування було душно і хотілось пити. Півлітрова питна вода за 25 гривень в Борисполі здавалась просто халявою в порівнянні із 10 євро за таку ж пляшечку в аеропорту Женеви і я, не роздумуючи, купив її.

Попивши, я підключив розряджений телефон до розетки і спробував знайти де сьогодні можна переночувати у Львові. На жаль, на Booking.com та Airbnb нічого вільного не виявилось. Незабаром почалась посадка, а потім – знайомий мені переліт Київ-Львів, в якому, здавалось, ми летіли в небі всього 10 хвилин, а решта часу – набирали висоту та сідали. За годину з хвостиком я вже вийшов з секції “Приліт” у Львові. “Ого, як ти схуд!” – почув я голос брата, який разом з Джулією зустрічав мене. Ми обнялись, викликали таксі і поїхали. Я – ночувати до Джулії, а брат – додому з баулом, в якому був мокрий від дощу шнурок.

Наступного дня ми пішли дивитись дві знайдені квартири, які були практично в центрі міста. Перша була досить темна і дивна: старий ліфт в ній виходив у шафу, на стінах були радянські шпалери, в кімнатах – старі серванти. В квартирі пахло минулим десятиліттям, якщо не далі. Власник – вояка у відставці – розказував, як віддає честь з балкончику при парадах по проспекту Свободи і пропонував нам робити так само. Ми оглянули її, подякували і пішли. Інша квартира знаходилась неподалік, вище парку, і була в якомусь сенсі неприступніша. Замість ліфту, до квартири на 4й поверх вели вузькі дерев’яні сходи із високими сходинками, які час від часу поскрипували при ходьбі. Квартира була світліша, без шпалер, з обігрівом підлоги у ванній, хоча й зі своїми недоліками. Після недовгих роздумів і ради з Джулією я сказав власнику, що квартира мені подобається і я в’їжджатиму. Коли? Десь так за 2 години. Я не помітив, щоб він сильно заперечував, хоча це його точно здивувало. Отже, 17го серпня ми в’їхали в наше нове помешкання.

Перші дні ми там жили з почуттям, що все в цій квартирі здавалось нам чужим. Чуже ліжко, чужі запахи, чужий вид з вікна. Мій намет і то був мені набагато миліший. Таке, мабуть, буває з кожним, хто тільки вселяється кудись. Свого тоді в нас було лишень два спальники, якими ми з Джулією і накривались. Ні своєї постільної білизни, ні посуди. Досить скоро брат привіз мій баул а з ним тюк моїх речей з дому і ми почали обживатись.

Дні проходили, як тепер здається, непомітно. Я ходив на роботу, тренувався і займався стоковою фотографією. Заодно і Джулія малювала на стоки і її справи помаленьку покращувались. На роботі я пішов на курси французької, щоб наступного року краще порозумітись в Шамоні, а за одно і здивувати Дейвіда. Ну і, може, ще когось.

За два місяці ми, здавалось, звикли до квартири. Вже могли спросоння із залиплими очима доплентати до туалету і назад. Звикли до стрімких сходів, двору, в якому було окреме життя і сусіда по балкону. Бувало, ми пили какао на даху біля димаря і влаштовували чаювання на спільному балконі. Не звик я тільки до того, що треба було виносити велосипеди на 4й поверх по вузьких дерев’яних сходах із високими сходинками.

На початку листопаду я звільнився з Алексу: задовбала бюрократія і все ж трохи радянська ієрархія. Прийняття рішень та бюджет ставали цілою проблемою, що я і пояснював людям, які питались чому я звільняюсь. Жене насмішкувато віджартувався стосовно цього, коли я підписував в нього обхідний лист. Сам він звільнився два місяці потому. Мені ж стало вільніше: після звільнення я висипався досхочу і проводив більше часу дома. Звичайно, це тривати довго не могло, бо квартиру треба було оплачувати і в тому ж листопаді я влаштувався в маленьку продуктову фірму з 4ма людьми. Працювалось там комфортно: люди були спокійні, офіс був в центрі, в шию ніхто не гнав.

Наближалась зима, а зимою в мене, зазвичай, льодолазний виїзд. Але планів на щорічну зимову поїздку в Татри цього року не було, бо хто знав, що могло трапитись на кордоні… Світитись не хотілось та і Ендрю підкачав: не втряс це зі своєю жінкою і, мабуть, вже не втрясе ніколи. Січень пройшов непомітно. В лютому теж майже нічого цікавого не сталось. Лишень я подав своє фото із зв’язкою на жандармі на фотоконкурс від альптабору “Безенги” і ми з братом сходили якось на Боржаву на один день. А ще додому навідувались кілька разів з наступними повістками, що нагадувало мені про груз, який висів наді мною і про який я старався забути.

В той час я фотографував, помаленьку пиляв свою програмку для мікростоків і роздумував що робити далі. І придумав, що треба отримати водійські права. Я записався на курси, які радили колись друзі з Алексу. На курсах було 2 викладача, які по черзі вели лекцію та практику. Один на лекціях виглядав добрим, але на практичних матюкався і кричав, коли ти робив будь-що не так. Інший – на теорії був якийсь відсторонений, але на практичних виявився адекватним та уважним вчителем. Крім курсів, які були два рази на тиждень, щодня я ходив на роботу в центр, що два дня – на стенд. Я був зайнятий і не мав часу думати про біду. Я навіть дивився в майбутнє і задумувався про купівлю якоїсь б/у машини по отриманню прав, щоб їздити на Довбуші та в Татри.

А біда підкралась непомітно. Здається, це сталось 29 січня. Або 30го. Але то точно був понеділок. Джулія якраз поїхала в Тернопіль навідати рідних. Я, за своєю звичкою, починав ранок із відвідин туалету з мобільним телефоном: там я дізнавався погоду на день та останні новини. Взагалі, до цих подій в Україні я ніколи раніше не читав з таким ентузіазмом Google News і замість новин читав в туалеті книжку або правила дорожнього руху. В ранішніх новинах було про закон, який дозволить обмеження пересування за межі та в межах України військовозобов’язаних. Писало, що закон той прийняли день до того. Вийшовши з туалету, я прочитав ту новину ще раз на телефоні, а потім ще раз на ноутбуці. Пахло жареним і я запанікував. Зволікати не хотілось: якщо я не виїду за кордон, то залишатись мені ще тут довго-довго.

На роботі я нагнав трохи паніки на хлопців і почав шукати куди і як виїхати. В одному моніторі в мене висів список країн, де не потрібна віза, а в іншому – skyscanner, в якому я шукав дешеві авіаквитки. Оптимальною виявилась сонячна Грузія. В Тбілісі, з горем пополам, був куплений квиток і я побіг додому збиратись. Впринципі, мені багато з собою не було потрібно: босоніжки, джинси, футболка + скельники, магнезія, система. Ноутбук особистий, ноутбук робочий. Певна сума готівки і карточки. Кілька пар трусів і шкарпеток. Все решта можна буде докупити. Це все з невеликим скрипом вмістилось в 30-літровий жовтий рюкзак Marmot. Поки я збирався, мама і тато прийшли додому попрощатись. Перспектива виглядала не дуже веселою.

Я обдумував, що робити далі. Їздити кілька років по безвізових країнах мені не особливо хотілось. Оскільки на той момент важливо було просто виїхати, приходилось діяти згідно свого плану.

Коли Джулія повернулась у Львів, мене вже не було. Я був десь між Стамбулом та Тбілісі в літаку Пегасуса і голодними очима звисока дивився через ілюмінатор на вечірню Туреччину. В літаку в мене було достатньо часу обдумати подальші дії і я вирішив їхати в Батумі – сучасне, з описів, місто-курорт на побережжі Чорного моря. Батумі представляли як візитівку Грузії і я сподівався там і відпочити, і попрацювати віддалено. Шкодував в той момент я про одне: фінальний екзамен з водіння був призначений через тиждень і тепер я на нього не потраплю..

*

В Тбілісі мій рейс прибув о 2:40 ранку і, як виявилось, не просто так. Аеропорт розташований за 30 км від міста, а електропоїзд до міста ходить тільки від 8:30. Так подорожуючих заохочують брати таксі. А таксистів там навіть більше, ніж у Львові і вони більш надокучливі. Коли я вийшов з дверей аеропорту, вони на мене накинулись як мурашки на гусеницю. Всі зразу починали знайомитись, допитуватись куди я їду і пояснювати чому я маю поїхати з ними. Словом, надоїдати пристойно. Потім мені сказали, що треба було їм відповідати “ара” (грузинською – “ні”), але тоді я того не знав. Я їм пояснював то англійською, то російською, що мені зовсім не потрібні їхні послуги, і не без зусиль вибирався з їхнього щільного кругу. Через деякий час прийшлось повернутись в аеропорт, бо навколо було ні душі і куди йти я особливо не знав.

В аеропорту було шумно, крісла були незручні і через деякий час мені надоїло там сидіти. Я знав, що поїзд Тбілісі-Батумі відправлявся із головного вокзалу, тому в 3:30 таки довелось вийти знов і запитати якогось таксиста за скільки він мене довезе до вокзалу. Навіть в темноті я помітив як в нього переможно засвітились очі. За півгодини ми добрались до вокзалу. Виявилось, в 4-тій ранку він ще був закритий, про що таксист мені чомусь не сказав, і я провів незабутні 3 години поруч з місцевими бомжами, які грілись, палячи картонні коробки в залізній бочці. Мені було навіть трохи заздрісно, бо я грівся просто ходячи взад-вперед і слухаючи аудіокнижку Дрюона “Прокляті Королі”. Після того, як вокзал відкрили, я купив спочатку квиток до Батумі, а потім і снікерс, який зразу з’їв. Я вмостився на третьому поверсі вокзалу на металевому кріслі і постарався заснути, хоча спати було майже неможливо, бо приходили люди і здіймався все більший шум. На вокзалі загалом було голодно і нудно і я з нетерпінням чекав поїзду. На щастя, поїзд приїхав за розкладом і виявився досить сучасним, з хорошими м’якими кріслами, вай-фаєм та м’якою їздою. Я добре поспав, потім завантажив оффлайн-карти Грузії і пошукав де мені переночувати.

В Батумі я побачив зовсім не те, що очікував. Бідні радянські нетрі з однією доволі сучасною набережною вулицею з готелями-хмарочосами. Ця вулиця настільки контрастувала з іншими, що здавалось, що вона була з іншого міста. Чиста, прибрана, з ідеально рівною дорогою вона була оточена пальмами і лавочками з обох сторін дороги і простягалась по всьому узбережжю. В середині міста теж були вулиці на яких стояли пристойні будинки, але вони на порядок уступали набережній. Але основну масу складали набагато гірші будинки. В багатьох з них відлуплювалась фарба і прути на балконах вже давно поржавіли. А самі будинки були схожі на хрущовки: симетричні до неможливості коробки з цегли та цементу.

Я поселився в раніше знайденому хостелі і почав шукати квартиру, в якій можна було б жити місяць-другий. Я подивився кілька квартир за два дні, але вони мали неадекватне співвідношення ціна-якість. Квартири я, в основному, знаходив на Airbnb і TravelSIM здорово виручив мене при дзвінках до власників. На другий день ввечері я познайомився в хостелі із вже немолодим канадцем алжирського походження, Салемом. Салем був худий і низький, з коротким сивим волоссям і смуглою шкірою. Він постійно ходив в шерстяних темно-сірих штанах із підтяжками і блідо-жовтій бавовняній сорочці, від якої його шкіра здавалась ще смуглішою. Того вечора Салем зварив спагеті із соусом болоньєзе, які божественно пахли, і ввічливо старався мене ними пригостити. Я так само ввічливо відмовлявся, бо мені приходилось їсти банани і яблука, які перед тим встиг купити в якомусь ближньому магазинчику. Салем подорожував останні роки по світу і в нього було багато цікавих історій. В нас зав’язалась розмова до 1ї чи 2ї ночі: ми говорили про життя Салема, про моє, про країни, найбільш придатні для життя та куди взагалі рухається цей світ. Говорили про Ізраїль, який керує виборами в Франції, про націоналістів в Канаді і таке інше. Салем багато розказував про Туреччину, де він подорожував до Грузії і після його розповідей я вирішив їхати з Грузії наступного ж дня.

Ранком в день від’їзду з Батумі падав сильний дощ і я вдягнув улюблену жовту штормову куртку Arc’teryx. Вийшовши з хостелу, я направився до моря: автобус в аеропорт їздив по набережній, а до неї треба було трохи пройтись. Кожні кілька хвилин я механічно старався засунути холодні руки у кишені, яких не було. Це куртка для сходжень і кишені в ній були тільки нагрудні, щоб альпіністська система не заважала. Джинси скоро намокли і я заскочив в найближче кафе поснідати, обсохнути і відігріти руки. Після сніданку, який був більше схожий на обід, я вийшов з кафе, дійшов до зупинки і сів у автобус номер 10. До аеропорту я доїхав за 2 ларі та 15 хвилин.

Аеропорт Батумі – це вельми невелике приміщення з високою стелею. З одного боку – обмінники валют, а з іншого – роздрук квитків, огляд і виходи в зал посадки. Посередині буквою “П” були розставлені нечисленні крісла для подорожуючих. В аеропорті було безлюдно і тихо, а за вікном з легким присвистуванням гнув верхівки пальм вітер. Я примостився біля котроїсь розетки і продовжив відлагоджувати код на AngularJS по робочому проекті на ноутбуці. Благо, мені дозволили працювати віддалено і я міг розраховувати на якусь фінансову стабільність під час моїх поневірянь.

Отже, Туреччина. Салем мені багато розказував про Анталію і я вирішив податись туди. Ще один приморський курорт. Ще одна культура. Я видалив оффлайн-карту Грузії і завантажив оффлайн-карту Туреччини. І коли я вже майже закінчив завантажувати турецько-український оффлайн словник в Google Translator, пасажирів запросили на посадку. Знову рейс через Стамбул, голодні погляди через ілюмінатор і приблизно через 6 годин – пункт призначення.

*

В Анталії пахло літом і легкий вітер колихав пальми біля аеропорту. 23:00, +20° С. Вже після сходу по трапу я заховав фліску в рюкзак. Згідно календаря була зима, але я зрозумів, що мені буде комфортно і в футболці. В хостелі в Батумі я шукав де мені тут зупинитись і в Booking.com відображалось, що в Анталії є лише один хостел (Marina hostel), тому в класичному жовтому турецькому таксі я сказав водію їхати саме туди. Я назавжди запам’ятаю цю нічну поїздку в таксі по Kalieçi (кальєчі – старе місто) – по вуличках та перевулках шириною чуть більше ширини таксі. Водій їздив так, ніби він тут водив змалечку, але в кінці я не без задоволення вийшов. В темноті я дойшов до Marina hostel і постукав. Адміністратором виявився вельми привітний турок. Коли я розплатився за бронювання, він дав мені ключі від загального номеру і повідомив, що сніданок о дев’ятій. В загальному номері я знайшов двох сплячих корейців і їхній розкиданий одяг. Із великим задоволенням я прийняв душ, після чого написав коротенького листа Джулії і заснув.

Ранком, коли я прокинувся, перше, що я побачив, було лице корейця апельсинове дерево, яке впирало у вікно хостелу гілки з кількома апельсинами. Це був, напевно, перший справжній спогад про Туреччину. Ці апельсини у вікні настільки мені підняли настрій, що я забув про всі незгоди останніх днів. Коли я спустився вниз, там пахло смачною їжею. На сніданок в мене був турецький млинець із сиром та гірчичним соусом, свіжі овочі та яєчня. Ще мені зробили “турецький чай”, але мені здалось, що він відрізнявся від звичайного тільки тим, що його подали в маленькій чашечці із тоненькою талією.

А тим часом у Львові Джулія, не покладаючи рук, пакувала наші скромні пожитки, яких виявилось по дріб’язках досить так немало. Там би викинути половину, але було шкода. І поки я був зайнятий пошуком квартири для вселення в Анталії, вона була зайнята пакуванням речей до виселення у Львові. Все текло по течії і вже за 2 тижні вона прилетіла в Анталію до мене, залишивши мої спаковані речі у Львові на мого брата.

В Туреччині було досить цікаво жити. Я навчився вітатись і дякувати по-турецьки і навіть запам’ятав як звати двох різних касирів з найближчого до дому супермаркету “Шок”. Жили ми в одному із далеких спальних районів Анталії – Коньялти, який був у годині їзди від центру. Я вже навіть звик до апельсинів, які всюди росли і всюди валялись. Їх вичавлювали при тобі, коли замовляєш апельсиновий сік в кафе. Що може бути природніше? Щодо їжі, то я навчився готувати 2-3 місцеві страви, а крім того ми об’їдались смачними сухофруктами та кількома видами лукуму. Від цього я навіть поправився на кілограм-другий. До чого я не звик – так це до російських мікрорайонів в Анталії. До пам’ятнику матрьошкам та російським написам про оренду нерухомості. Та й до правил дорожнього руху турецьких я теж не звик, але тут росіяни, здається, вже не винні.

Ми з Джулією двічі ходили плавати в Середземне море. Не те, щоб вода була тепла, але гріх було не скупатись. На одні з вихідних ми поїхали в Ґейкбейр – найбільший скелелазний район Туреччини, який був поруч з Анталією. Там ми погуляли по скельних секторах, а я один раз напросився до когось полазити. Ночували в дуже затишному кемпінгу прямо посеред фруктового саду. З Ґейкбейр назад нас автостопом підвозила якась накурена багата молода компанія. Ми зрозуміли, що вони їдуть по серпантину під кайфом, коли вже було занадто пізно. Водій, здавалось, був нормальний, але все одно було страшно. Ми попросили вийти скорше, ніж планували і були просто щасливі, що залишились живі. Для зняття стресу ми з’їли кілька апельсинів з найближчого саду, яких було так багато вздовж дороги.

До цього мені також вдалось кілька разів нелегально проникнути на територію кампусу Середземноморського університету в скелелазний стенд. Я познайомився з місцевими скелелазами і дізнався, що вони це вивчають в університеті і здають по цьому екзамен. А ще я кілька разів бігав, стараючись не втрачати форму не зважаючи ні на що.

*

Вже закінчувався лютий, а в Україні прийнятий в кінці січня закон не поспішав вступати в дію. Деякі мої одногрупники з воєнки успішно їздили за кордон і повертались. В чатах в скайпі йшла мова про електронний реєстр військовозобов’язаних, який скоро запрацює і я вирішив, що пора валити глобально. Для цього я почав шукати роботу і вакансії, що пропонували relocation та visa sponsorship. У випадку проходження всіх співбесід, для виїзду треба було подаватись на візу в консульство в основній країні проживання. Такою країною для мене є Україна, тому я вирішив повернутись, щоб зробити все правильно.

Знову знайомі ілюмінатор, Стамбул, Львів, таксі, дім. Через деякий час я здав пропущений екзамен з водіння та отримав права. Паралельно я подав документи на другий український закордонний паспорт. Для того, щоб не мати справи з українськими представництвами де-інде, коли вийде термін першого. Ви запитаєте, як таке можливо, мати два паспорти? По закону – можна. Просто оплачуєш мито і всім байдуже. Головне – заплатити. Як і всюди в Україні.

Щодо роботи, то Microsoft Ireland, куди мене зареференсили, тягнули із першою співбесідою, а на співбесіді в Prezi я трохи натупив і не пройшов їхньої другої співбесіди на HackerRank.

В кінці квітня мені прийшли призи за участь у фотоконкурсі, куди я відправив роботу в лютому. Не те, щоб там були особливо корисні для мене речі, але от Джулія приватизувала собі “такий гарний синій баул” на 50 літрів від Marmot. Також наближались травневі свята і, значить, травневий виїзд на скелі. Так хотілось відпочити від цих непрошених пригод і полазити. По приїзді на скелі Довбуші починаєш забувати про всі негаразди. Там, здавалось, нічого не змінилось і ніколи нічого не зміниться. Одні і ті самі радості та одні і ті самі проблеми. Ті самі люди, тільки трошки старші. Цього разу під Австрійкою нас стояли я, Джулія та Ендрю (тільки не той Ендрю, що в Татри не поїхав). Ми провели прекрасні 10 днів на скелях і згодом мені вдалось пролізти 7с, яке я давно хотів залізти.

Під час Довбушанського виїзду мені написали з фірми Arago із Франкфурта-на-Майні. Запрошували на інтерв’ю. В цей же час скресла крига в напрямку Microsoft Ireland, де мені нарешті призначили перше інтерв’ю. Мені попалась до болі проста задачка, яку я епічно не розв’язав з першого разу. Незважаючи на те, що я її розв’язав з другого разу, а, хоча, може і ще чогось, Hiring Manager виставив red flag. В результаті мені прислали лист щастя, в якому бажали знайти хорошу роботу, але не в них. Десь в той же день, в який згасла надія в напрямку Ірландії, загорілась надія в напрямку Естонії. І загорілась ця надія знову ж таки із Microsoft, але від дочірньої Skype.

Паралельно я пройшов дві телефонні технічні співбесіди в Arago і мене запросили на онсайт у Франкфурт. На онсайті все пройшло гладко: мене вже питали тільки абстрактні питання, на які я давав широкі абстрактні відповіді. На жаль, я мав необережність сказати їм, що не зможу зразу погодитись на оффер, якщо вони такий дадуть. Я був жадним і боявся втратити шанс пройти в Skype (Tallinn). У Франкфурті мені загалом сподобалось все, крім німецької мови, якою, чомусь, говорили всюди. Дивно, але навіть CTO Arago розмовляв англійською слабо і час від часу просив щось перекласти їхнього девелопера. Погостювавши у Франкфурті сумарно 3 дні, в четвер я повернувся додому. В п’ятницю мені подзвонила рекрутер Arago і сказала, що я отримав всі позитивні відгуки і можу з понеділка чекати на оффер. Чим, я, власне, в понеділок і зайнявся. Чекав я потім і у вівторок, середу, і в четвер. В п’ятницю я вже написав сам і запитався у чому затримка. Невдовзі мені передзвонили і сумним голосом сказали, що, на жаль, не можуть запросити мене саме зараз і вакансія для мене відкриється аж в середині осені. Натякнули, що, оскільки, я і так маю паралельні процеси, я знайду собі роботу, в чому вони мені щиро бажають успіху.

На фоні невдачі (в певному сенсі) з Arago я почав шукати роботу більш цілеспрямовано. Відправив кілька резюме на вакансії із StackOverflow Careers, кілька на Amazon Careers.. Подався в різні топові фірми: Intel, Unity, IBM, Microsoft, Amazon, Optiver, Google, Think-cell та інші. З них відписало шість, з яких чотири запросило на співбесіду.

На дошці, яку мені подарував брат, я написав всі-всі фірми, куди подавався і потрохи їх викреслював або домальовував стрілки після пройдених співбесід. Наразі в мене були стрілки після Optiver, Skype та Think-cell. Амстердам, Таллінн, Берлін. В Skype то вже була якась 4та по порядку співбесіда, в Optiver третя (онсайт) і в think-cell – теж третя (яка перед онсайтом). Ці процеси із співбесідами мені вже, чесно кажучи, надоїли. Причому, що самі співбесіди мені подобаються, але от готуватись до них не дуже хочеться, але треба, щоб підтримувати “форму”.

В середині липня вдалось довести діло до кінця із Skype: мені прислали бажаний оффер. А ще мені відписали з Intel, куди я подавався в квітні, але мене це вже не цікавило. Після оффера все закрутилось ще швидше: я почав звільнятись з роботи, написав власнику квартири, що з’їжджатиму та почав читати в інтернеті все, що можна, про Естонію. На роботі треба було щось робити із українським ФОП (фізична особа-підприємець), а вдома треба було щось робити з Джулією. Поїхати в Естонію нам обом можна тільки якщо вона теж отримає якийсь Job Offer, або як моя дружина. Щоб не затягувати та не ускладнювати ситуацію, ми вирішили розписатись і оформити їй все, як моїй дружині.

Проблема була тільки в тому, що розписатись так просто можна тільки за місяць часу, але тільки не літом, коли гігантська черга в РАГСах. Я почав читати Сімейний кодекс України і знайшов там, що в особливих випадках через поважні причини можна зареєструвати шлюб швидше. Які саме це поважні випадки – не сказано. На роботі я порадився з шефом і ми написали листа, в якому він просить тих, хто читає цей лист, сприяти мені у проведенні шлюбу, бо я їду в Англію працювати і вже спішу. З електронним підписом, офіційним логотипом тощо. До цього листа я зробив його завірений переклад в якійсь маленькій перекладацькій фірмі в підвалі і пішов з ними в РАГС.

РАГС був в приміщенні якоїсь перепланованої квартири і заходити туди треба з під’їзду. Спочатку входиш у коридор, від якого зправа-наліво відбруньковуються кімнати “Спеціалісти відділу”, “Начальник відділу”, “Зал для урочистих подій” та “Туалет”. Всі кімнати всередині прохідні (крім туалету) і виглядають приблизно однаково. Спочатку я зайшов до “спеціалістів”, які, після короткого опису моєї ситуації, відправили мене до “начальника”. Начальник мене вислухала, уважно читала мого листа із перекладом, розпитувала мене про мою освіту та як я знайшов роботу за кордоном. Після цього та інших запитань, вона записала мене у блокнот, в якому в неї був розклад “урочистих подій” і відправила додому.

Через три дні, 17го липня, я повернувся туди з Джулією. В нас забрали паспорти і попросили зачекати. Десь за 15 хвилин закликали нас самих і запитали чи ми заплатили державний збір, на що ми відповіли ствердно. Тоді нам протягнули сертифікат про шлюб і сказали, що тепер ми – чоловік та дружина. Ми навіть трохи здивувались і не знали, що робити. Вийшли з РАГСу і спробували вдихнути повітря по-іншому, але вийшло якось так само. За кілька хвилин ми вже прямували в “Грушевського”, щоб якось там відмітити цю подію.

Досить швидко я зібрав документи, які, як я думав, будуть мені потрібні для візи: страховка, різні копії, фотографії тощо. Ще я чекав email від естонських юристів, як ведуть “справи” іноземних працівників, в якому б вони уточнили цей список. Email все не приходив і я поїхав на скелі Довбуша, щоб ще хоч трохи полазити. Зразу наступного дня, як я поїхав – прийшов очікуваний email. Я встиг зробити 4 спроби на “Чорній раді” 7с з Ендрю і після обіду поїхав додому дивитись листа.

Список від юристів виявився більший, ніж я думав. Скани, заповнені документи із резюме родичів.. Там навіть були треба описи де живе моя дружина, яка там площа та скільки там одночасно живе людей. Досить цікаво. Також, паралельно з юристами, почала проявляти активність британська контора, що проводила Background screening для Skype. Вони перевіряли мій досвід роботи, зазначений в резюме. Для цього мені потрібно було зазначили всі фірми, де я працював, контактні номери телефонів та інші подібні дані. Перевіряючим був лондонець із підозрілим ім’ям Sergey та якимось французьким прізвищем. Незважаючи на те, що вони обіцяли провести скрінінг за 5-7 днів, Sergey на протязі місяця час від часу спамив мене email’ами із проханнями надати йому різні підтвердження моєї роботи, як то копії контрактів, додатки до диплому, копії трудової тощо.

За деякий час я зібрав все, що можна було і чекав на останній документ перед подачею на візу. Юристи відправили запит в поліцію про реєстрацію моєї короткочасної роботи. Поліція запросила підтвердження в Skype, а Skype.. А Skype нічого не відповідав 2 дні. Людина, відповідальна за прочитання таких email’ів була у відпустці і не призначила жодного, хто б робив це замість неї. Я написав всім, кому міг, щоб ця справа зарухалась і підтвердження таки отримали.

Наступного дня я, довольний, як слон, пішов у посередницький львівський візовий центр VFS.Global, на якому написано, що вони роблять візи до Естонії (і до багатьох інших країн). Виявилось, що вони роблять всі візи, крім віз типу D (довгострокових). На такі візи можна подаватись лише в Києві у консульстві. Так мені прийшлось наступного дня їхати в Київ і подаватись там.

Дома ми почали збирати речі. Джулія відвезла непотрібні речі додому, а я почав збирати все своє добро у коробки і сумки. Звичайно, ми не збирались все брати і 95% просто поверталось домів. В Таллінн ми взагалі збирались брати по 1му баулу, 1й ручній поклажі та 1 велосипеду. Квитки на літак я купив на tickets.ua на 17 серпня і сам подзвонив до двох авіакомпаній, які обслуговували наш рейс, стосовно додаткового багажу – велосипедів. Решта потрібних речей ми домовились, що мій брат відправить Укрпоштою.

В аеропорту ми напакували деякі тяжчі речі в куртки (які ми взяли як одяг, хоча на дворі +28), деякі – в сумки від фотоапарату і такими хитростями влізли в обмеження економ-класу.

17го серпня, рівно за рік відколи ми поселились на нашій затишні квартирі в центрі, ми виїхали. 17го серпня Океан Ельзи презентував пісню “Життя починається знов”. Співпадіння?

Published by Taras Kushnir

Taras Kushnir

“Make visible, what without you, might perhaps never have been seen.”

3 comments on “Життя в епоху змін”

  1. Вітаю тебе і вас обох з такими захоплюючими змінами в житті! Бажаю вам довгого і цікавого спільного життя і незабувати про довбушанські травневі канікули)

    1. Дякую, Бодя!
      Я б на твоєму місці ще не списував от так вже нас з рахунків. А то в мене склалось враження, що ти назовсім прощаєшся 🙂

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *