Ельбрус 2012

Про Ельбрус я почув ще давно в дитинстві, класі так в другому-третьому, причому тоді путав його з Еверестом, і думав що то все назви одної гори.. Всі вони десь найвищі. Якась подібна путаниця була аж до зараз, але вже не з назвою. Колись я знав, що на Ельбрус є канатна дорога і думав, що вона веде чуть не на саму вершину (одну чи другу – я ще не знав), чув щось про якісь “бочки” і про обсерваторію. Напевно все. Ситуація поправилась в околі кількох років, коли я почав цікавитись горами більше. Дізнався, що Ельбрус – вулкан, має 2 вершини, дізнався його точну висоту (5642м вища вершина і 5621м нижча), дізнався, що на Ельбрус є маршрути 6а та 6b категорій складності (маршрути Кюкюртлю по ущелині Уллу – Хурзук), що канатка зовсім не до кінця, а чарівним чином до тих самих “бочок”, про які я чув колись.

Після цьогорічного закриття 3го розряду в Безенги ми спустились в Нальчик, купили квитки на поїзд додому, поїли і на тому ж транспорті попрямували в селище Терскол.

Як ми туди доїхали я точно не пам’ятаю, бо на першому сидінні “таблетки” без ременів безпеки я кимарив, навіть, кажуть, говорив уві сні. Надіюсь, це неправда і це просто був момент, коли я з водієм спілкувався.

В Терскол ми приїхали в 15:00. Це я добре запам’ятав. Терскол – невеличке селище на висоті 2130 метрів над р.м. Справді маленьке. Ельбрус з нього не видно, навіть обсерваторію не видно. Скупивши якісь дрібнички в стилі яблук, батончиків Mars, само собою лимонаду (причом в Терсколі продається ще один вид лимонаду, якого не було в Безенги – лаймовий), запакувались і попрямували вперід. А йшло нас небагато. Всього п’ять новачків-третьорозрядників (наш боєць не поїхав через одну тріщину в льодовику), двоє старшорозрядників, та.. “Ісус”. Ну не той, що Га-Ноцрі, з Нового Завіту, а альпініст-фізик, що працює на обсерваторії “Терскол” ззовні трошки на нього схожий і так само спокійний і добрий.

IMG_2029

Почали ми підйом по довгому, здавалось нескінченному серпантину, але йшлось легко: шнурка, відтяжок, френд і закладок не було. Була їжа, спальник, пуховка, кішки, трекінгові палки, посуд. Ой. Оце я дарма! Посуд-то ми забули. Буває. Забули власне кастрюльку. От так завжди.. Скільки не збирайся.. “Хотел как лучше”. Не будем про то. Дойшли ми до кінця лісової частини, як виявилось, це була рівно половина підйому. По силах все було ок, ми зачекали наших старшорозрядників, які трошки відстали (вздумалось їм просто посидіти на землі, а ми думали, щось серйозне), і продовжили дорогу по серпантину. Дуже скоро перед нами постав водопад “Дівочі коси”, дуже гарний. Справжній водопад. Високий. Не такий, як в наших Карпатах.

IMG_2019

Після водоспаду ще година ходу, 4ри повороти серпантину і.. ми прийшли. Куди? Щоб ви думали, на територію України! Українська обсерваторія, як нам розказав наш провідник з Назарету з обсерваторії Терскол. Сама обсерваторія, виявляється, була (хоча не певен, що зараз конкретно так само) територією України. Якщо спочатку йшли ми досить навіть класно, то щось біля обсерваторії ми вже не так весело йшли. Все-таки, зробили вертикальний кілометр – обсерваторія розташована на висоті 3127 метрів над р.м. Складається з готелю для працівників (зараз будується), самих телескопів (1 великий та 3 маленьких), і ще багатьох технічних будівель. Ночувати ми мали на озері чуть вище обсерваторії, але боги почули наші молитви і силами нашого, з вигляду святого, провідника, нам дозволили переночувати у готелі для працівників.

Пам’ятаю, як самі не свої від щастя ми зайшли в номери (!), побачили там ліжка, крісла, столи, подушки і теплі шерстяні покривала.

IMG_2037

Пам’ятаю чийсь крик далі по коридору “народ, тут є душ в кожному номері!!” і нову хвилю захоплення, коли всі повважали за потрібне перевірити наявність такого диковинний апарату! Ми думали, що це – верх щастя тоді! Хех, а що далі було! А далі по коридору був бенкетний зал. Справжній. Десь шість столів, не пам’ятаю точно. Нашому захопленню меж не було. “І це вже межа” – подумали ми. “І це ще не межа” – подумав наш спаситель і ми пішли в інший будинок їсти та приймати гарячий душ. І не просто їсти, а їсти смачно, скільки можна було в себе втиснути: ми були там 24го серпня, якраз на день незалежності України!

“Ельбрус? Та нашо?! Нам і тут добре. Кров над головою, смачна їжа, краєвиди”. Десь з такими думками ми і заснули. Сказати, що ми добре спали – не сказати нічого. Наступного дня в чудовому настрої ми поснідали, пішли на екскурсію по обсерваторії, зібрали рюкзаки і рушили вперед, незважаючи на наші протести і прохання залишитись тут. А Ельбрус вже було видно, а отже і нашу ціль

IMG_2047

Через деякий час походів по стежках, збирання печериць, проходжень невеликих сипух з обпалених лавою каменів ми наблизились до льодовика. Там вже і “бочки” показались на горизонті. Йти тоді стало трошки тяжче, але ми рванули вперед, раз – і ми вже біля “бочок”. А там і підйомник, і матрасники. Там же і бар з хичінами і лимонадом, які я не втратив шанс купити і скуштувати. Хичіни там правда не такі, які нам Люба готувала в Безенги, але як на 3700 м – зійдуть. Ну і наш лимонад не підкачав. Добре відпочивши біля підйомника ми почухали вперед, грузнучи по кісточки в слякоті, багнюці з талого льоду, з домішками болота і ще хто зна чого. Через трошки часу ми вийшли на велику льодову рівнину, от вже і Приют-11 показався. Ще через трошки – ми вже вище приюту, на висоті 4000-4100 м.

Знайшли “більш-менш” ділянки для наметів. Зробили чаю двічі підряд. Добре спостерігати за всім з висоти, попиваючи чай і спостерігаючи за заходом сонця..

IMG_2088

Нарешті ми зібрались, розбили наш штурмовий табір, набрали воду з-під льодовика, і почали трамбуватись.. Спали ми тоді п’ятеро в моєму трьохмістному наметі. Валетами.

img_0373

Але якось навіть терпимо було. Словом, запакувавшись, як слід, ми почали потрохи засинати.. Все-таки, наша перша ночівля на такій висоті. Запропонували прокинутись в 3й ночі, а вийти – коли вийде. На тому й порішили. Ранком поїли, взяли рюкзаки і.. пішли.

Далі куски обірваних спогадів. ..Нічні ліхтарики по всьому схилу аж до самого верху. Ретраки, які відвозять “буржуїв” за 500 доларів вверх та забирають їх вниз. Якісь групи інших людей, які ми то обганяємо, то пропускаємо. Вітер, через який не чути в трьох метрах збоку від тебе. Розгубленість: ми загубили одне одного. Потрохи збираємось. Частина групи – на скалах Пастухова (4800). Здавалось, що ті скали так близько. Але ні, таки здавалось. Це ж 700 вертикальних метрів з нашої стоянки. Пам’ятаю, що до скал Пастухова відчуття були чудові. Йшлось класно, задишки не було.
А потім почався світанок.

IMG_2091

А з ним дивним чином з’явилась і задишка. Йти ставало тяжче. Ще не дуже, але вже потрошки ставало весело, і не мені одному. Одного з наших старшорозрядників, який вже був цього року на літньому Ельбрусі, останній пускати ще раз ніяк не хотів. Зібрались ми всі перед початком “косої полки”, сіли на рюкзаки і окинули зором, куди ми дойшли. А дойшли ми десь до 5000м – мінімум. Почалась “коса полка”.

“Ей, нечесно! Вона знизу виглядала чуть не горизонтальна! А що тут? Ще більший підйом! І що це таке? Хто їв тут кавун?” – перша думка. Ідіотська, але перша. Тяжко повірити, що цей червоний сніг кожні 10-20 кроків – вибльована кров. А він попадається все частіше.. Он якийсь коричневий, але далі знов червоний. І ще. І так аж до перемички. Пам’ятаю, що йшов до тої перемички я довго. Навіть на горизонтальних ділянках косої полки йти було тяжко, ноги не слухались, хотілось відпочити. Коли зупиняєшся і сідаєш на рюкзак відпочити – засинаєш. Починала боліти голова. Власне, не зовсім боліти, а її почало так по чуть-чуть розпирати від пульсу під час нагрузки. Дойшов до перемички 5300. Подумав, що сам час вертатись назад, бо чую, що наверх зійти буде тяжко. Але посидівши певний час, я віджив і з друзями, які казали, що помаленьку всі зійдем, ми почали: попереду був 200м стрімкого підйому. Пульс став ехом віддавати, здавалось, по всій голові. Десять кроків. Голова розколюється від пульсу. Ще 10 кроків. Зупинка. “Треба йти далі. Тепер вже здатись не можна, бо потрошки виходить.”. Он я вже зробив цей 200-метровий підйом. Я – на великому плато. Видно нашу ціль – західну вершину.

IMG_2104

Потрошки адаптується організм. Пульс далі добре чути, але однозначно стало краще. З’являються сили витягнути фотоапарат і зробити кілька фото. З’являються сили усвідомити красу розрідження повітря, про яке я багато думав перед тим, як зійти сюди. Небо темніє, якщо порівнювати горизонт і сам верх. Небо стає темно-синє. Ще якісь 5км вверх і там вже майже що відкритий космос. За стратосферою нічого такого вже нема. Ще кількадесят кілометрів і там шар космічного сміття. А я стою на плато. Рахую кількість маркованих прапорців, які залишились до вершини. Вдається дойти на диханні від прапорця до прапорця. Зупиняюсь відпочити. Ще прапорець. Ось останній, невеликий підйом і..

IMG_2102

ми тут. Відчуття класні, вверх піднятись вдалось. Фото- та відеосесії, перекус. Однозначно задоволення собою. Милування краєвидами з висоти 5642 метри. Так, сюди варто було йти і боротись за це. Всі сміються. Все добре. Дорога вниз по шляху підйому далась нормально. Тепер були сили робити фотографії, розглядатись на простори, заглядали чи, бува, не видно Чорне море…

На перемичці зачекали нашого чудотворця з обсерваторії, який ходив по 2-Б на дві вершини. Поки чекали – полягали на рюкзаки. Я як тільки приліг на свій рюкзак, відразу заснув. Моментально. Проспав годинку, потім мене розбудили, ми почали спускатись. Сніг і лід вже потрошки потанули за день і по “косій полці” було вже неприємно спускатись. Як і далі до скал Пастухова. (BTW, Пастухов був картографом Кавказу). Пам’ятаю, як я вже добіг вниз по льодовику до наших стоянок на 4100. Пам’ятаю крики радості, обійми, чай. До вечора ми ділились враженнями, пили чаї. Потім запакувались в наш намет і почали з відчуттями гордості і радості відправлятись в царство Морфея. Завтра буде спуск.

Published by Taras Kushnir

Taras Kushnir

“Make visible, what without you, might perhaps never have been seen.”

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *